Дроянда - Шепіт у пітьмі , Дроянда

Минуло ще десять років.

Соня стояла на ґанку великого будинку з дерев’яними вікнами та квітами вздовж стін. Вечір був спокійним, небо — рожево-золотим. З глибини саду лунав сміх — її донька, Аліса, гналася за старим чорним псом на ім’я Сір.

— Мамо! А тату знову в лабораторії? — гукнула Аліса.

Соня усміхнулась.— Так, сонечко. Він скоро прийде.

Усередині будинку, за товстими книгами й картами, Данило писав лист. Не до міністра, не до старих союзників. Цей лист був до них — до себе з минулого.

Бо тінь поверталася.

Перші знаки були невидимі для більшості. Зникнення. Дивні символи. Шепоти в технологіях, збої в камерах безпеки. Хтось, хто колись був знищений, навчався терпіти. І тепер — він чекав свого часу.

Але в цій родині вже було дещо, чого колись бракувало:любов, довіра, і… сила, яка передається у спадок.

Коли вночі небо прорізала чорна блискавка, а електрика в будинку зникла, Аліса прокинулась — і вперше побачила мамині очі світлими у темряві.

— Що це було? — шепотіла дівчинка.

Соня стиснула її руку.

— Це… лише спогад. Але тепер ми знаємо, як з ним боротися.

І вона поглянула на двері, що вели в підвал. У ті часи, коли світ знову темніє, навіть звичайний дім може стати фортецею.

А тінь… тінь уже знала, що їй буде непросто.

Кінець