Дроянда - Шепіт у пітьмі , Дроянда

Соня сиділа біля вогнища. Вітер торкався її обличчя, але вона не відчувала холоду. Її зігрівали спогади — і палили водночас.

Артем з’явився… як привид минулого. Як те, що вона ховала глибоко. Як біль, що не загоївся, хоча давно мала відпустити.

А Данил… він — її теперішнє. Несподіваний, сильний, прямий. Поруч із ним вона забувала, що таке страх. Але чи готова вона віддати йому своє серце повністю?

Соня заплющила очі. Всередині неї бушувала буря.

Вона почувалась винною. Зрадницею. Слабкою. Але ще більше — розгубленою.

Їй хотілося кричати, але навколо була тиша. Тиша, у якій голосніше всього билися її власні почуття.

"Я не хочу нікого ранити. Але я більше не можу тікати… ні від них, ні від себе."

Вона підвелася. Подивилась на зірки. І подумала:

Якщо виживу — скажу обом правду. А поки… зроблю те, що повинна. Бо навіть серце, розбите на двоє, може вести тебе в бій.

Соня провела пальцями по своєму браслету — тому самому, який подарував їй Данил Олександрович під час однієї з найважчих ночей. Вона тоді тремтіла від страху, не вірила в себе. А він... просто взяв її руку і сказав:

— Ти сильніша, ніж думаєш. Не тому, що не боїшся — а тому, що не здаєшся, навіть коли боїшся.

Ці слова пульсували в її голові, коли вона стояла сама посеред пітьми. Саме його голос повертав їй силу, коли все навколо здавалося ворожим.

«Він не просто викладач. Він бачив мене. По-справжньому. У найгірші дні… і все одно залишився поруч.»

Соня пригадала, як Данил захищав її на аукціоні, як мовчки обійняв, коли вона не могла зупинити сліз. Його дотик був теплим. Справжнім. І хоч поруч тепер знову з’явився Артем — спогади про Данила не тьмяніли, а навпаки, ставали яскравішими.

Вона сіла на холодний камінь і прошепотіла, дивлячись на зірки:

— Даниле Олександровичу... а якщо я вже зробила вибір — тільки ще боюся в цьому зізнатись?

Її серце билося в ритмі імені, яке стало для неї більше, ніж ім’ям. Воно стало опорою.