Інгеборг Бахман - Пора серця. Листування

class="v">ще раз до Тебе прихиляться,

не втішайся, коли Гіметос ще раз наповнить

тобі щільники.

Бо селянину замало в посуху стебла,

замало одного літа нашій статі великолітній.

А що промовляє вже серце твоє?

Воно коливається поміж вчора і завтра,

беззвучне й чуже,

і те, що воно пульсує —

це його падіння із часу.

Полководцеві

Якщо та повинність заради честі

посивілих й осліплих народів

знову здійсниться, ти станеш

поплічником, послужливим

землям наших громад, ти ж бо знаєш,

як городити їх кров’ю.

Примарно з’являється ім’я твоє

в книжках, і натяк на нього

спонукає лаври рости.

Ми розуміємо: нікому не жертвуй

і не клич Бога. (Чи хоч раз мав він потребу

мати частку твоїх трофеїв? Чи був він хоч раз

прибічником твоїх сподівань?

Ти повинен знати одне:

тоді, коли більше не силкуватимешся

як твої попередники, шаблею

розсікти неподільне небо,

лавр пустить паросток.

Тоді, коли з безмірним ваганням

свою удачу виб’єш з сідла і сам

зіскочиш, я віщую тобі перемогу!

Бо ти її не здобув тоді,

коли тобі поталанило;

дарма, що ворожі стяги опустились

і зброя дісталась тобі,

а також плоди зі садів,

які посадили інші.

Туди, де на горизонті збігається

шлях твоєї удачі зі шляхом невдач

воєдино, скеруй свою битву.

Де сутеніє, де сплять солдати,

тебе кленучи, і тобою

прокляті, скеруй туди смерть.

Ти упадеш

з гори на долину, де вирують потоки,

у саму прірву, на дно родючості,

у сім’я землі, там — у копальні із золотом,

у ріки бронзи, з якої виллють

велителів статуї, у найглибші сфери

непам’яті, звідтіль — на віддаленість

у мільйон сажнів, у шахту сну.

Наостанок, однак, у вогонь.

Там подасть тобі лавр листок.

Великий ландшафт біля Відня

Духи рівнини, духи потоку, який прибуває,

на нашу кончину покликані, не зупиняйтесь під містом!

Заберіть зі собою вино, що стікає

за крихкі вінця, і понесіть до струмка,

жадаючи виходу, й отверзніть степи!

Там марніє оголена дерева кисть,

тріскає крутень, з поля з дзюркотом б’ють

бурові вишки весну, спокусливий руні торс

дає місце статуарним лісам, й Ірида

оливи чатує над джерелами краю.

Чим пояснити? Звуки танцю нам збайдужіли.

Після довгої паузи: дисонанси з'ясовані, трохи кантабіле.

(Її подих не торкається більше моєї щоки!)

Колеса завмерли. Крізь порох і висівки хмар

тягне плащ, що нашу любов таїв, чортове колесо Пратера.

Ніде так, як тут, не вділяють перед першим цілунком

останнім. Треба, з присмаком на вустах

іти далі й мовчати. Де журавель

окреслює над плесами вод свій дугастий політ,

лункіше від хвиль, б’є очерет його час.

Подих Азії потойбіч.

Ритмічне зростання посівів, зрілих культур

жнива в переддень загину, засвідчені на письмі,

знатиму, що вітру казати. За крутосхилом

плавкіша вода тьмарить зір, і мене

огорнути хоче п’янке відчуття межі;

під тополями Рьомерштайна я шукала

арени багатонародного смутку,

усміх ствердження й заперечення.

Усе живе покинуло край в скринях для іграшок,

нове лихо тамують санітарними заходами, в алеях

квітнуть каштани без пахощів, дим свічок

не куштує повітря, над парапетом

парку самотньо пестить вітер волосся, м’ячі

опускаються, проминаючи руку дитини,

на самісіньке дно, стрічає

мертве око блакитне, яким воно раніше було.

Див зневіри без ліку. Чи серце

не відступається, що воно серце?

Мрій бути незаплямованим, руку здійми

для присяги, мрій про стать, яка долає тебе,

мрій, та бережись містичного зречення.

Іншій руці таланить із числами

та аналізою, які виводять тебе із чар.

Те, що тебе розділяє, ти сам. Потоком зійди,

поверни зі знанням, у новій подобі прощання.

Випереджаючи шквал, мчить сонце на захід.

Минуло дві тисячі років, чекати нам нічого.

Вітер рве барокові гірлянди,

личка путті падають з балюстрад,

бастіони валяться в сутінкові двори,

а з комодів — маскарони й вінки…

Тільки на площі під полуденним сонцем,

з ланцем на цоколі, до летучої миті

прихильна, у полоні краси, я відрікаюсь

від часу, дух серед духів, які мають прийти.

Марія-ам-Ґештаде —

вітрильник спустошений, скеля сліпа,

ніхто не врятований, усі потерпіли,

не палає олива в лампаді, ми

поживилися нею — де тепер

твоє вічне світло?

Риба мертва, її відносить

до чорних морів, які нас очікують.

Та ми давно дійшли русла, виром

інших потоків захоплені, там, де світу

не існувало й радості мало було.

Вежі рівнини нас величають за те,

що ми легкодухо прийшли, й на сходинах

туги упали, ще глибше впали,

зі слухом, чутним до падіння.