Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

— Але це не єдиний випадок, — продовжила Єва, витягаючи ще один аркуш. — Ось стаття польського дослідника Адама Ковальського, опублікована три роки тому. І знову — вражаючі збіги з вашою останньою роботою.

Обличчя Кравченка стало зовсім білим. Він схопив аркуші і почав нервово переглядати їх.

— Це... це може бути просто співпадіння. Або, можливо, мій асистент, який допомагав з дослідженням...

— Але найцікавіше я знайшла тут, — Єва дістала останній аркуш. — Ваша перша серйозна публікація, яка принесла вам визнання. Виявляється, вона майже повністю базується на неопублікованій дисертації одного німецького студента, який помер за кілька місяців до захисту. Дивний збіг, чи не так?

Кравченко тепер виглядав не просто наляканим — він був у паніці.

— Що ви хочете? — прошепотів він. — Гроші? Оцінки? Я можу все виправити.

— Я не хочу грошей чи оцінок, професоре, — відповіла Єва, її голос став холоднішим. — Я просто хочу справедливості. І знаєте, що найцікавіше? Я вже відправила копії всіх цих матеріалів академічній раді університету, редакторам журналів, де публікувалися ваші роботи, і кільком журналістам, які спеціалізуються на науковому плагіаті.

— Ви... ви не можете! — він майже кричав. — Ви знищите мене!

— Як ви намагалися знищити мене? — тихо запитала Єва. — Коли я відмовилася від ваших брудних пропозицій, і ви завалили мене на іспиті? Коли ви натякали іншим викладачам, що я "непридатна до навчання"? Коли ви змусили мене почуватися брудною і нікчемною, просто тому, що могли?

Кравченко нарешті впізнав її по-справжньому.

— Єва... послухай, я був неправий. Я визнаю це. Але те, що ти робиш зараз...

— Справедливо, — закінчила вона за нього. — Я роблю те, що справедливо. Ви будете покарані не за те, що зробили мені, а за свої власні злочини. За крадіжку чужих ідей, за брехню, за будівництво кар'єри на обмані.

Вона підвелася, забираючи свої папери.

— І не намагайтеся погрожувати мені чи зупинити мене. Всі матеріали вже відправлені. Вони будуть опубліковані завтра вранці. А ще я відправила їх вашій дружині і вашій коханці-аспірантці. Просто щоб всі знали, хто ви насправді.

Кравченко осів у кріслі, наче з нього випустили все повітря. Він дивився на Єву з жахом і нерозумінням.

— Ти знищила мене, — прошепотів він. — Все, над чим я працював роками...

— Було брехнею, — закінчила Єва. — І тепер всі знатимуть правду.

Вона вийшла з кабінету, залишивши професора з його зруйнованими мріями і кар'єрою. Вона не відчувала жалю — лише глибоке задоволення, змішане з відчуттям справедливості.

Повертаючись додому, Єва відкрила свій щоденник і повільно перекреслила ім'я професора Кравченка. Четверте ім'я у списку. Залишалося ще кілька, і вона відчувала все більше збудження від думки про наступну помсту.

Вдома на неї чекав Олексій. Він стояв біля вікна, дивлячись на нічне місто.

— Як пройшло? — запитав він, не обертаючись.

— Ідеально, — відповіла Єва, скидаючи туфлі. — Завтра вранці його кар'єрі кінець. Його репутації також. А без них... без них він ніщо.

Олексій повернувся, і його очі світилися дивним, нелюдським світлом.

— Ти перевершуєш мої очікування, Єво. Кожного разу ти знаходиш новий, більш... витончений спосіб помсти.

— Я вчуся, — просто відповіла вона.

— Так, — він підійшов ближче. — І ти отримуєш від цього задоволення. Не лише від результату, але від самого процесу. Від планування, від спостереження за стражданнями тих, хто заподіяв тобі біль.

Єва не заперечувала. Це була правда. Вона насолоджувалася кожною миттю своєї помсти. Кожним падінням, кожним зламаним життям, кожною зруйнованою долею.

— Це робить мене поганою людиною? — запитала вона раптом.

Олексій розсміявся — низький, глибокий звук, що ніби виходив не з його горла, а звідкись глибше, темніше.

— Хто визначає, що таке "погана людина", Єво? Суспільство з його лицемірними правилами? Релігія з її застарілими догмами? Чи, може, людська природа, яка насправді створена для пристрасті, для бажання, для сили?

Він підійшов впритул, і вона відчула той самий нелюдський жар, що виходив від його тіла.

— Ти не погана людина, Єво. Ти просто відверта. Ти визнаєш свої бажання і не боїшся слідувати їм. Ти бачиш світ таким, яким він є — місцем, де сильні перемагають, а слабкі страждають. І ти вибрала бути сильною.

Він простягнув руку і легко торкнувся її щоки. Його дотик обпікав, але не неприємно — він викликав дивне, майже заборонене задоволення.

— Насолоджуйся своєю силою, Єво. Насолоджуйся помстою. Насолоджуйся життям, яке ти сама для себе створюєш. Адже це і є твоя справжня сутність — не та налякана дівчинка, якою ти була раніше, а ця нова Єва, яка бере те, що хоче, і не вибачається за це.

З цими словами він знову зник, залишивши її з новим відчуттям — не просто задоволення від здійсненої помсти, але від усвідомлення власної сили, власної влади над іншими. І це відчуття було солодшим, ніж будь-яке інше в її житті.