Іван Михайлович Дзюба - Чорний романтик Сергій Жадан

Цей пасаж не знаходить відгуку, але через деякий час тему підхоплює оповідач, уже по-іншому (заперечуючи думку пресвітера про — як тому здається — слабкість і беззахисність місцевого люду): «…Вони всі тут народились і тут живуть. Але поводяться, мов на вокзалі… Так, наче потяг уже подали і вони тут з усіма прощаються. І вже нікому нічого не винні, і можна все розкупити і спалити, тому що потяг — ось він, стоїть, чекає. Ось так вони поводяться, і я не розумію — чому? Вони ж, суки, тут живуть. У цих містах. Вони тут виростали. Ходили до школи, пропускали уроки, грали у футбол. Вони тут жили все життя. Так що ж вони випалюють усе за собою? Вся ця підарня, яка пре звідусюди, яка зараз по-справжньому стає на ноги. Уся ця банківська наволоч, менти, бізнесмени, молоді адвокати, перспективні політики, власники… капіталісти — що вони поводяться так, ніби їх сюди прислали на канікули? Ніби їм завтра звідси їхати? Вони ж насправді нікуди не поїдуть. Вони залишаться тут, ми з ними закуповуємось у тих самих магазинах. Які вони беззахисні, отче? Які слабкі? В них сталеві щелепи… вони загризуть тебе, коли їм це буде потрібно. Де ж їхня беззахисність?»

На це пресвітер відповідає: «Ти теж правильно говориш… але забуваєш про одну річ: агресію породжує саме беззахисність. І слабкість».

Принагідно звучать і інші оцінки та самооцінки, вони болюче зачіпають важливу тему, але якось «поковзом».

Роман написано задовго до нинішньої війни, і навряд чи автор міг її уявити. Але мимоволі одне пов'язується з другим. Певно, не випадковість…

І все-таки це не апокаліпсис. Чорні сили здаються самопосталими й невичерпними, але вони не можуть залити із своїх перепризначених бензовозів усі вияви природного життя. У когось є здоровий глузд і порядність, у когось — вірність дружбі, у когось — почуття вдячності й обов'язку; серед симпатій та антипатій зароджується любов і, буває, витримує випробування часу й химерного життя. Властиві прозі Сергія Жадана то іронія (часом сарказм), то великодушний гумор почасти створюють деякий баланс світлого й темного і хоч трохи змирюють самовладну реальність із природними людськими сподіваннями.

Іще характерне: в романі є сторінки, в яких Сергій Жадан-прозаїк, мовби вивільняючись із глевкоти матеріалу, вивищується до своїх кращих поезій — пронизливим ліризмом відступів, характером схоплення броунівського руху життя…

Одначе в мене все ж залишалася деяка упередженість до його прози. В ній — мені здавалося — житейське і локальне, тоді як у його поезії — буттєве й світове.

І ось — «Месопотамія». У книзі дві частини. Перша — «Історії та біографії»: проза. Друга — «Уточнення та узагальнення»: поезія. Почав з другої. Це мовби альтернативна версія до оповіданого в першій частині. Вільні роздуми про те, що «залишається між голосом і мовчанням, між небесами й землею, між темрявою і світлом, між забуттям і любов’ю». Тобто це сфера того глибокого і таємного, що доступне лише поезії.

І я вже боявся повертатися до першої частини. Боявся розчарування.

Духовні практики трахкачів і трахкачок, або «А козак дівчину та й вірненько любить, а сказати не сміє»

Це — дев'ять розповідей про дев'ять поіменованих людських доль: «Марат», «Ромео», «Іван», «Маріо», «Юра», «Фома», «Матвій», «Боб», «Лука» (фактично — більше, бо в кожній оповідці «розкриваються» не тільки заголовні персонажі). Всі вони більш-менш з одного кола — недавні спортсмени (футболісти, боксери тощо), захоплюються джазом і рок-н-ролом — як і більшість інших героїв Сергія Жадана, що надає їм специфічної життєрадісності й енергії хапливої волелюбності, а водночас і зарозумілості: «Рівно двадцять хвилин, не рахуючи музичних пауз, Вадик говорив про рок-н-рол, дух бунтарства, естетику свободи, пісні протесту й розширення свідомості». Не знати, що саме він про все це говорив, але говорив, звісно, всує. Втім, читаємо й таке: «Життя в рок-н-ролі передбачає ненависть і прокляття», — це в новелі «Юра», а в пізнішому «Луганському щоденнику» хоч і декларується, що, на відміну від політики, яка роз'єднує людей, музика і поезія їх об'єднують, — бачимо, що не зовсім воно так: музичні смаки наче однакові, а недооб'єднані ними люди спрямовані в протилежні сторони.

Дехто з давніх друзів уже вписався в бізнес, але залишаються спільні спогади про героїчну молодість: як вигравали матчі та бої, як бухали, як виручали друзів із біди і, звичайно ж, як невтомно збагачували світовий фонд мандрівних фольклорних сюжетів про фантастичні сексуальні подвиги, від яких не захищені були ні школярки-гімнастки, ні молода перукарка на своєму робочому місці, ні чергова нічна медсестра в ординаторській, ні… другова наречена під час весільного свята. «…Коли вірити Яші, виходило, що у світі не лишилося жінок, з якими він не спав…» Щира брутальність і життєрадісна веселість цієї сексуальної фантасмагорії залишають, звісно, осторонь питання про її вірогідність, не кажучи про інші, важливіші питання. (До речі, — а може, й не до речі, а просто так: їхня фантастична успішність пояснюється не тим, що вони якісь сексуальні гіганти чи гіпнотизери, чи спокусники рівня Казанови, а простіше: у них безпомильний нюх на те, що погано (чи добре!) лежить. Або діє вже згадуваний принцип: «Яке їхало, таке й здибало» («— Щось сталося? — запитав я. — Та ні, — відповіла вона. — Просто мене цілу ніч трахали». Інша ж креативна діва не стала чекати щасливої нагоди: «Тоді я взяла і переспала з усіма його друзями». Не то порядком помсти за якісь незгоди, не то порядком самоствердження. Так само ще в однієї героїні, Соні, «було багато сексу». Хоча в кого його було мало, надто як він під копірку…). І коли вони не вагаючись уживають слово «любов», то це — незаконний, для форсу, замінник важливішого і звичнішого для них терміна трахкання. А то ж би як? (За поясненнями й виправданнями далеко не ходять. «У містечку, де я жила, — заводила перша жінка, — не було жодних розваг, лише щоденне бухалово й вечірній трах у парку культури».)

Щось схоже на любов з'являється лише тоді (зрідка), коли трахкацький посил наражається на перешкоди, і народжується туга, і необхідність долати відстань, бо любов — це і є долання відстані між двома душами; інколи ця відстань пропалюється блискавично: любов з першого погляду, але то окремий варіант, здебільше ж це непростий психологічний процес. (У новелі «Ромео» герой, коли йому не дуже