Іван Михайлович Дзюба - Чорний романтик Сергій Жадан

ПАРОВОЗАМИ, бо мали тягти решту, засвідчивши ідейну чистоту автора. В наш передовий час таким ПАРОВОЗОМ слугує джентльменський набір матюків (плюс, по можливості, купа презервативів, трахи, бухло та інші докази передовізму).

Радянська лажа, бізнес-інферн і чорні душпастирі

…Вертаючись трохи назад, мушу нагадати, як 19-річний слобожанський чувак гірко скаржився на, мовляв, системне насильство над ним чергового сатани. Непричетний до його дурощів сатана з чорних небес був, за нашою інформацією, глибоко ображений неправдою. Але, за цією ж інформацією, в глибинах блакитних небес була явлена розумна примирливість і висловлене прозірливе сподівання, що через якихось десяток-другий літ чувак звільниться від своїх просатанинських галюцинацій і відчує себе особистістю. Це було наше припущення. Але небезпідставне. Бо пророцтво було і таки справдилося, хоч і не одразу (власне, щодо того персонажу з «Депеш Мод» не справдилося, бо він і у свої 30 залишається підстаркуватим пацаном, для нього життя — «телевізійна картинка», на яку він, за його словами, дивиться з вікна своєї квартири, що і дає йому достатні підстави для радикальних присудів усьому, що в нас діється, — тут він міг би позмагатися з депутатами Верховної Ради — хоч із Ляшком, хоч із Рабиновичем). Але справдилося те передбачення в іншому випадку. Це підтвердив у романі «Ворошиловград» інший оповідач: «мені 33 роки». Вік сакральний, але це, може, й випадкове. Факт, що минуло 14 років. Чи той самий це оповідач? Швидше ні, хоч підстави для підозри є. Схожа схильність до бухла, схоже замилування в ненормативній лексиці, тобто у сквернослів'ї, постійна відкритість до сексуальних пригод і рутинна запопадливість до них (хоч і здатність до щирих почуттів у цих ситуаціях), магія дружніх зв'язків аж до втрати самоорієнтації та багато чого іншого. Але — використано й право на дорослішання. Вже наявні деяка солідність, деякий досвід і деякі бізнесові інтереси (чи, швидше, мимовільна втягненість у них).

Це останнє і зумовлює розгортання в романі порівняно ширшої, ніж було раніше, і драматичнішої картини сучасної паракапіталістичної реальності. Прямо кажучи: страхітливої картини дикого капіталізму періоду первісного нагромадження, точніше пограбування державної власності й перманентного перерозподілу — рейдерського розбою. Ці процеси постають не в економічних і статистичних вимірах чи публіцистичних коментарях, а в сув'язі (плутанині) людських доль і стосунків, у карколомних пригодах, зумовлених, сказати б, нереальністю реальності, коли все стає можливим, особливо безглузде, — і крутанина цих пригод створює певну сюжетну тяглість. Діється на Сході України, але так, ніби в якійсь невідомій країні, що потопає десь у тумані. Ніби, умовно кажучи, здогадна суміш соціумів, вір і народів. Підприємці, спекулянти, фермери, «кукурудзяники» (власники плантацій кукурудзи на експорт), механізатори, авіатори, перевізники, рейдери, контрабандисти, цигани (роми), втікачі з Азії — все це якісь окремі, мотивовано окреслені й наїжачені супроти всіх інших соціальні групи, власне, наче окремі спільноти, що претендують на контроль над певною територією і ладні створювати свої примарні органи влади та цілком реальні збройні формування.

Безмежні чорноземи, розкішні кукурудзяні й пшеничні поля, недобудовані залізниці, потужні тягачі, каравани бензовозів, залишки аеродрому й невідомої належності авіація, від якої треба ховатися (конкуренти), великі табори переселенців під військовими наметами — все це на якійсь не розмежованій і водночас порізаній незрозумілими кордонами території, де точаться справжні битви за сфери впливу та «інтереси» і де шастають міжнародні місії на захист прав людини. Моторошна атмосфера якоїсь гібридної недоцивілізації чи постцивілізації. Життєрадісний дикий бізнес утверджує себе всіма можливими для нього, тобто найпримітивнішими, способами, комбінуючи совкові традиції та рудименти старих структур (постанови якихось незрозумілих «сесій») — із безладними «відгуками на вимоги часу». Механічна суміш закоренілої радянської риторики із наносною, зокрема попсоворелігійною, стає предметом саркастичного відтворення, наприклад, у сцені похорон матері Кочі — одного з найяскравіших персонажів роману. Коча — місцевий моральний авторитет, який звитяжно обеззброїв радянську владу в усіх її багаторічних спробах вплутати його в суспільно корисну працю, натомість, ідучи «в ногу з часом», створив для «перспективної молоді» функціонально продуктивне «гніздо розпусти», де хлопці набиралися мужності, а дівчата досвіду. Тепер Коча подбав про гідне поховання матері за всіма радянськими ритуалами, з відповідними промовами на честь праці, що звучать як гумор, звісно, чорний. У сцені весілля молодих фермерів також лунають промови радянського зразка, а молодим дарують купу засобів виробництва — спритний молодий їх вигідно продасть. Звісно, в обох випадках можна вловити публіцистичне шаржування.

«Де бізнес, там і віра», — каже один із дикої молодої братії здобичників. Це — з приводу активної присутності на цій ідеологічно нічийній території такого собі пресвітера (його ж називають і просто священиком), який привчає громаду співати таких собі релігійних гімнів: «Слався, наша Вітчизно, вільна і незалежна, слався, небесний Єрусалиме, дружби народів надійний оплот! Слово Ісуса, сила незрима…» — усе ще свіже в народній пам'яті і звучить як немудра пародія. На молитовних зібраннях закликають до працьовитості й своєчасного заповнення податкових декларацій. А релігійні «гімни» в таборі ромів витримані в такій стилістиці: «…Живи, Романістан, прекрасний і вільний, позбавлений згубного впливу транснаціональних корпорацій… Між вільними вільний, між рівними рівний, визнаний світовою спільнотою та спеціальною комісією ОБСЄ з питань духовної та культурної спадщини малих народів Європи». Не сказати, що це дуже винахідлива сатира. Хоча, в усякому разі, бачимо ніби продовження того глузування з європейської мультикультурної балаканини, що було в «Біг Маку», та пригадуємо сатиричний опис «концерту» в Харкові «посланця Божого» Джонсона-Джонсона (роман «Депеш Мод»). Але є й дещо інакше. Пресвітер сміливо й жертовно йде у неспокійний фермерський люд і намагається мирити й кликати до добра. Його полум'яні слова навіть впливають на людей, тим більше що вони часом буквально полум'яні: у хвилини особливого натхнення в нього з горлянки виривається вогонь! Приголомшливо! Але в якусь хвилину пресвітер зізнається, що це фокус, і оповідає його таємницю… Як мириться фіґлярство зі справжнім (нібито) моральним пафосом? Свята мета виправдовує засоби? Стиль доби чи рятівний гумор? Така вже реальність? Сам пресвітер вважає своєю місією доносити до фермерів думки про «провидіння, яке нас скеровує на нашому шляху. Але в основному — про реформи в сільському господарстві». Доводиться визнати, що це сатира доволі похватного публіцистичного рівня.

Є в романі й непрямо заявлений (трохи ніби рикошетом) мотив ідентичності (відсутності ідентичності) місцевої людності. Один із прибулих бізнес-цивілізаторів із роздратованим нерозумінням нарікає на тамтешніх: не хочуть, мовляв, змін, розвитку. Не розуміють сили капіталу. «Вбили собі в голови,