Дроянда - Бити разом, Дроянда

Максим стояв біля панорамного вікна. Його пальці беззвучно стукали по склянці чашки з кавою, але думки — гули значно голосніше.

— Ну, ти бачив це? — увійшов Федір, у звичному розслабленому вигляді, але з серйозним поглядом. — Всі наші дівчата — на роздоріжжі.

— Більше того, — додав Артем, опустивши гітарний чохол на диван. — Вони можуть поїхати. Назавжди. І ми — не частина їхньої мрії.

Саша з’явився останнім. У руці — старий лист, як нагадування: колись він теж зробив вибір. І втратив.

— Я вже втрачав так, — мовив він тихо. — Знаєте, що болить найбільше? Не коли тебе кидають. А коли хтось іде — туди, де йому краще, а ти не маєш права зупиняти.

Максим зітхнув.

— Аліна сказала: “Я боюся бути невидимою.” Але я, здається, не знаю, як бути поряд і не тягнути на дно.

— Мія просила не ховатися, — промовив Артем. — Можливо, тепер моя черга — не ховати її.

Федір сів на стіл, обертаючи в руках ключ від книгарні.

— Соня ще нічого не сказала. Але вона не з тих, хто залишиться, якщо серце кличе вперед.

В офісі повисла тиша.

— Хлопці, — сказав Артем. — А якщо ми… не заважатимемо їхнім мріям, а підтримаємо?

— А якщо ми — теж змінимося? — додав Саша. — Може, саме це і є любов. Не утримати, а відпустити і йти поруч, навіть коли страшно.

Максим випив ковток остиглої кави.

— Тоді нам усім треба готуватися. Бо справжнє “разом” — не в офісі, не в зустрічах. Воно в тому, щоб бути вірним… навіть коли її немає поруч.

Хлопці переглянулись. Вперше — як союзники. Не лише в коханні, а в боротьбі за те, що важливо.