Дроянда - Бити разом, Дроянда

Соня сиділа біля вікна «Світла», закутавшись у довгий шарф. Вечір був тихий, люди розійшлись. Тільки Фетор щось мугикав у навушниках, працюючи над візуалом для нового посту. У кімнаті ледь жевріло світло — було затишно.

С’ю ввалилась, як завжди — із різким рухом, у чорній худі з неоново-зеленим написом: "I see through you." Вона кинула рюкзак і втупилась у Соню.

— Ти чого така? — спитала грубо, але не злісно.

Соня не відповіла одразу. Вона знала: ця дівчина бачить більше, ніж треба.

— А ти чого тут? — спитала натомість.

С’ю сіла поруч, голосно зітхнувши.

— Бо інакше… зірвусь. Не хочу додому. Там тільки стіни і дзеркало, яке кричить, що я ідіотка.

Фетор зняв навушники й озирнувся.

— А ти не ідіотка. Просто трохи гучна, — усміхнувся.

С’ю пирхнула.

— А ти — трохи надто дивний.

Соня нарешті заговорила, спокійно:

— У мене був друг, який теж був “дивний”. Потім зник. Назавжди. А я навіть не встигла сказати, що він важливий.

С’ю притихла. Вперше за вечір — без зухвалості.

— Мене коханий зрадив. І я думала… що впаду з даху — і хай він бачить, що втратив.

— І? — Фетор нахилив голову.

— І побачила пташку. Маленьку. Вона сиділа на краю. Легенька така. І вона не впала. Вона полетіла.

Тиша.

Соня повільно взяла її за руку.

— Може, ми теж колись полетимо.

Фетор підійшов і кинув їм обом плед.

— А поки — грійтеся. Я поставлю чай.

С’ю подивилась на нього — перший раз без захисту в очах.

— Дивний. Але не байдужий. Може, ти мені навіть подобаєшся.

— Я вже казав, я — універсальний, — Фетор підморгнув і пішов.

А Соня подумала:

Може, нові історії починаються тоді, коли ми нарешті дозволяємо комусь побачити наш біль… і не втікаємо.

****

Соня сиділа у пледі, дивлячись на вогники нічного міста. С’ю притихла, не відпускаючи її руки. Фетор, повернувшись із кухні, поставив перед ними три чашки чаю — одна з ромашкою, інша з імбиром, а третя, за власним рецептом, пахла апельсином і м’ятою.

— Мені подобається ніч, — прошепотіла С’ю.

— Вона як я: трохи різка, трохи тиха. І завжди має що приховати.

Соня кивнула:

— Інколи самотність — як ковдра. Наче тебе ніхто не торкається, але душа втомлена не від самотності, а від шуму, де тебе не чують.

— Точно, — сказала С’ю. — Мене завжди боялися зрозуміти. Бо тоді доведеться визнати, що я — не просто проблемна. Я — жива. І мені болить.

Фетор сів навпроти, спершись на руки:

— А я боявся, що якщо відкрию себе, то мені скажуть: “О, це не той, кого ми хотіли бачити”.

Вони замовкли.

А потім С’ю прошепотіла:

— Може, ми всі трохи зламані. Але саме тріщини пропускають світло.

Соня не стримала сльози. Не голосно. Просто — ковтнула повітря і дозволила собі відчути. Не бути сильною. Не бути ідеальною.

— А може… ця ніч — не про самотність. А про тих, хто нарешті перестає ховатися.

— І знаходить одне одного, — додав Фетор.

С’ю усміхнулась. Тихо, вперше по-справжньому.

— А якщо я раптом ще раз захочу впасти?

Соня підняла погляд:

— Тоді ми сядемо поруч. І посидимо там з тобою. Аж поки ти не вирішиш летіти.

Три різні душі. Три нічні тіні. Але в цю ніч — вони стали світлом одне для одного.

Кінець