Дроянда - Бити разом, Дроянда

Максим вийшов з офісу, не попрощавшись. Його кроки були впевненими, але в очах — буря. Він більше не збирався чекати, поки все “якось вирішиться”.

Він зупинився біля будинку Аліни. Вперше — не як бос, не як той, хто сумнівається, а як чоловік, який зробив вибір.

— Ти… — почала, але він не дав їй закінчити.

— Послухай мене, — сказав він. Голос не тремтів. — Я не той, хто живе півправдами. Я не дозволю роботі знищити те, що зі мною робить тебе реальною.

Він дістав із кишені бейдж працівника — зняв його і поклав у її руку.

— Я йду з офісу. Назавжди. Бо якщо я мушу обирати між кар’єрою і тобою — я обираю тебе.

Аліна здригнулась.

— Але… як же…

— Я втомився керувати. Я хочу жити. З тобою.

Вона мовчала. А потім — притулилась лобом до його грудей.

— А я весь цей час чекала, щоб ти просто був.

Він усміхнувся, стискаючи її в обіймах.

— Тепер я є.

Максим ще тримав її за руку, коли вона підняла на нього очі.

— Але, Максиме… може, ти зробиш своє реальне? Те, що справді хотів зробити… те, про що мріяв? — її голос був тихим, але впевненим.

Він завмер. Наче вона щойно доторкнулася до глибокого, прихованого в ньому.

— Аліно… я завжди хотів відкрити власну справу. Маленьке місце, де буде поєднання кав’ярні й простору для ідей. Де люди зможуть працювати, дихати, творити… Я навіть мав назву. “Світло”. Але це було… колись. До офісу. До того, як усе закрутилось.

Аліна посміхнулась, лагідно.

— То час повертатися до “свого колись”. Бо воно — справжнє. І я вірю в тебе. Не як у керівника, а як у чоловіка, який вміє мріяти.

Максим знову поглянув на бейдж у її руці. І в ту мить зрозумів — він не просто пішов із офісу. Він нарешті повернувся до себе.

— Добре, — прошепотів він. — Я зроблю “Світло”. Але не сам. А з тобою поруч.

Вони стояли у тиші, яка була теплішою за тисячу слів.

Приміщення ще пахло пилом і старими коробками. Стіни були голі, лампи не працювали, а на підлозі лежала розгорнута мапа проєкту — з її нотатками, кольоровими стикерами та його кресленнями.

Аліна стояла посеред усього цього з хвостиком на голові, у спортивній кофті та з чашкою кави. Вона усміхнулась, коли побачила Максима біля стіни.

— Я все ж думаю, ця стіна має бути зеленою. Вона “дихає”.

— Аліно, ти точно не дизайнер?

— Ні, але я точно знаю, що ти боїшся довіритися своїм ідеям. А я — ні. Я вже бачу, як люди тут сидять із ноутбуками, п’ють твою каву, сперечаються про майбутнє світу.

Він не відповів — просто подивився на неї з усмішкою, повною вдячності.

— Ти не уявляєш, як це… коли хтось бачить у тобі більше, ніж ти сам.

— Уявляю, — відповіла вона м’яко. — Бо я саме це зараз і відчуваю з тобою.

Максим зробив крок ближче, торкнувся її руки.

— Коли відкриється “Світло”… перша чашка кави буде для тебе.

— А друга? — примружила очі вона.

— Для нашої спільної мрії.

Вони залишились удвох у ще порожньому, але вже такому живому просторі. Місці, яке народжувалось не з грошей — а з довіри, тепла і трохи кави.