Дроянда - Бити разом, Дроянда

Світло в кімнаті було м’яким, майже як сутінки. Тепло, затишно, по-домашньому. Подруги сиділи в колі — хтось на подушках, хтось загорнувшись у плед, з теплим чаєм у руках.

— Добре, — першою порушила тишу Мія, — а якщо без фільтрів, тоді скажу: я боялась бути слабкою. Я ж завжди... сильна, я ж "Мія, яка впорається". А потім з’явився Артем. І я розсипалась. Але це — найкраще, що зі мною траплялось.

Аліна підтримала поглядом.

— Моя проблема не в ньому. А в мені. Я навчилась боятись відданості. Бо вона забирала моє “я”. І от Максим — такий, ніби теж боїться. А ми вже не діти, щоб грати в недоступність.

— А ти, Дано? — запитала Соня.

Дана піднесла чашку до губ.

— Я завжди жила поруч з чужими історіями. Була тлом. А тепер хтось вибрав мене — не тому, що я зручна. А тому, що я справжня. І знаєш... страшно. Бо справжню — можуть і залишити.

Усі мовчали.

Соня прокашлялась, і всі погляди звернулись до неї.

— Я думала, що вже пізно мріяти. Що стабільність важливіша за хімію. Але з ним... я знову вірю в повільне кіно, в книги без фіналу. І... мені добре. Просто добре.

Хвилина — ніби вічність.

— Знаєте, — промовила Мія, — ми змінились. Але я горджусь нами. Тим, як кожна не здалась.

— І тим, як не втратили одна одну, — додала Дана. — Бо справжні подруги — це теж любов.

— Без фільтрів, — сказала Аліна.

Вони торкнулися чашками в центрі, як колись у дитинстві — просто “за нас”.

За ніч, де не було брехні. За дружбу, яку не зруйнували навіть їхні великі, несподівані почуття.

На телефоні Сони задзеленчало сповіщення. Вона машинально відкрила, думаючи, що це щось буденне. Але її обличчя змінилось.

— Що сталося? — запитала Дана.

Соня підняла погляд. Очі — круглі від шоку.

— Це... конкурс. Міжнародний. Проєкт дизайнерів майбутнього. Я подала заявку ще пів року тому — просто так. Я пройшла. Але... фінал у Парижі. Через місяць. І... на три місяці.

У кімнаті повисла тиша.

— Це ж круто, — сказала Мія, але голос злегка тремтів.

— Та не одна я, — Соня стисла телефон. — Дивіться...

Вона показала екран. Там були імена. Аліна, Дана, Мія. Всі вони. У кожної — щось своє. Участь у музичному турі. Стажування в столиці. Літній табір для літературної резиденції. Дизайн-проєкт.

Усіх запрошували. Окремо.

Їхнє спільне літо, їхнє “разом” — стояло під знаком питання.

— Це... як фінальний вибір, — прошепотіла Аліна. — Ми маємо мрії. І ми маємо кохання. І одна одну.

Дана зітхнула.

— Але не можна втримати все. Час обирати.

Момент став важчим за ніч без фільтрів. Бо правда була ще складніша — любов іноді вимагає розлуки, а мрії — жертв.