Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

Я промовив безглузді банальні слова, які слід сказати в таких ситуаціях. Вона сказала, що в місті в неї немає родичів. Вона була звідкись із Алабами і кілька років тому на семінарі з маркетингу зустріла Річарда. Деякий час вони переписувалися, їздили на екскурсію в Ґранд- Каньйон, а потім він наполіг жити разом, тож вона переїхала в Нью-Йорк. Данна зізналася мені, що місто їй не подобається, а робота, яку вона знайшла в рекламному агентстві, була гіршою, аніж рівень її підготовки. І працювала там тільки заради Річарда. Якщо вона втратить свого Річарда, то повернеться додому.

Кілька хвилин жінка плакала, тихо, без ридань, витираючи очі й ніс паперовою серветкою, яку дістала з коробки на кавовому столику. Коли вона заспокоїлася, то наполягла, що зробить мені горнятко чаю, і попросила розповісти їй про рукопис. Вона, здавалося, не знала, що її співмешканець написав книгу про своє минуле. Вона пішла на кухню, зробила чай і принесла його на таці разом із горнятами і цукерницею.

Я розказав їй, про що йдеться в тій частині, яку отримав електронною поштою. У мене була копія листа, яку я показав їй, і вона уважно його прочитала. Данна дедалі більше дивувалася.

— Річард не говорив мені про це, — гірко сказала вона. — Він, напевно, спершу чекав відповіді від вас.

— Я не знаю, чи був єдиний, кому він писав, — сказав я. — З вами зв’язувалися інші агенти чи видавці?

— Ні. У перший день після того, як він потрапив у лікарню, я переадресовувала Річардові дзвінки на свій телефон, потім припинила. Едді, брат із Пенсильванії, й хлопці з його компанії знають про важкий стан, і в них є мій номер телефону. Я не знаю пароля до його електронної пошти і не можу читати його повідомлення.

— То ви не знаєте, де решта рукопису? — спитав я. Вона підтвердила, що не знає.

Однак вона запропонувала подивитися в ноутбуку, який залишив Річард. Жінка взяла з шухляди невеликий «Леново», приєднала його до електромережі й увімкнула.

— Мабуть, він зберігає там багато інформації, якщо надіслав вам того листа, — зауважила вона, поки ноутбук завантажував іконки на робочий стіл. — Очевидно, навіть якщо я і знайду рукопис, тож ви розумієте, мені доведеться поговорити, перш ніж я зможу дати його вам.

— Звичайно.

— Що це означатиме у фінансовому плані? — запитала вона, і я пояснив: агент — це лише посередник, і саме видавець приймає рішення щодо попередньої пропозиції та роялті.

Вона одягла окуляри і почала порпатися в комп’ютері. Я зрозумів, що пропускаю наступну зустріч, тож зателефонував, перепросив і переніс її.

Міс Олсен повідомила мені, що ані на робочому столі, ні в папці «Документи» рукопису немає: вона перевірила кожен файл, неважливо, під яким ім’ям його збережено. Також не було жодних файлів, захищених паролем. Можливо, сказала вона, документ у його офісі або на флешці. У шухляді, де вона знайшла ноутбук, було кілька флешок. Данна збиралася відвідати Річарда в лікарні, тож обіцяла запитати його, де він зберігав рукопис. Вона запам’ятала мій номер у телефоні й обіцяла зателефонувати, щойно дізнається.

Я допив чай і ще раз їй подякував. Я вже збирався йти, як вона раптом сказала:

— Лише три місяці тому Річард розповів мені про цю справу, тобто про Лору Бейнз. Якось увечері хтось зателефонував йому на мобільний і я почула, що він сперечається. Річард пішов на кухню, щоб я не почула розмови, але я була здивована його тоном, бо зазвичай він ніколи не втрачає самовладання. Він лютував, я ніколи не бачила його таким раніше. Коли він повернувся у вітальню, у нього тремтіли руки. Я запитала його, з ким він говорив, а він сказав мені, що це його стара знайома з принстонських часів, якась Лора, що вона зруйнувала його життя і що він змусить її за таке заплатити.

Через п’ять днів після мого візиту Данна Олсен зателефонувала й сказала, що Річард помер. Вона дала мені адресу похоронного бюро, якби раптом я хотів попрощатися. Коли вона приїхала в лікарню в день мого візиту, її співмешканець вже був без свідомості через заспокійливе, і незабаром після цього він упав у кому, тому вона не могла запитати його про рукопис. Також вона перевірила всі флешки та диски в будинку, але рукопису там не виявилося. Цими днями компанія, у якій він працював, мала вислати його особисті речі, тож вона також їх перевірить.

Я пішов на похорон, що відбувся пополудні в п’ятницю. Місто вкрив глибокий сніг, як і того дня наприкінці грудня, коли професор Джозеф Вайдер віддав Богу душу.

Кілька людей у жалобі сиділи на ряді крісел перед похоронним столом, на якому в закритій труні лежав покійний Річард Флінн. Поруч стояла фотографія в рамці з чорною стрічкою в кутку. З неї дивився чоловік років сорока і сумно всміхався в камеру. У нього були довге обличчя з виразним носом і ніжні очі, його ледь хвилясте волосся спадало на лоб.

Міс Олсен подякувала за мій прихід і сказала, що це улюблене Річардове фото. Вона не знала, коли і хто його зробив. Він тримав його в нижній шухляді столу, який жартома називав «вовче лігво». Також вона сказала: їй страшенно шкода, адже вона так і не змогла знайти рукопис, який, мабуть, був дуже важливим для Річарда, враховуючи те, що він працював над ним в останні місяці життя. Потім вона подала знак похмурому чоловікові й відрекомендувала його мені як Едді Флінна. Його супроводжувала невисока жвава жінка в безглуздому капелюшку на вогненно-рудому волоссі. Вона потиснула мені руку і назвалася Сюзанною Флінн, дружиною Едді. Ми кілька хвилин поговорили всього за декілька кроків від труни, і в мене виникло дивне відчуття, що ми вже давно знайомі, і я просто зустрів їх після довгого розставання.

Коли я пішов, то подумав, ніби вже ніколи не дізнаюся кінець цієї історії. Незалежно від того, що Річард хотів викрити. Зрештою, він забрав свою таємницю з собою.

Частина друга

Джон Келлер

Коли ми молоді, то вигадуємо різні варіанти свого майбутнього; коли ж ми постаріли — вигадуємо різні варіанти чужого минулого.

Джуліан Барнс. Відчуття закінчення [5]