Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

Раптом до мене дійшло, що він казав правду, а Лора брехала. Мене знудило, і я загасив цигарку.

— Я краще піду, — сказав він, дивлячись у бік кухні.

— Може, так буде краще, — сказав я, розуміючи, що не готовий до приниження, щоби витягувати з нього інформацію, хоча й була спокуса це зробити.

Я провів його до вхідних дверей. На порозі він зупинився і сказав:

— Мені дуже прикро. Гадаю, у цьому є і моя провина. Я впевнений, що це просто непорозуміння.

Я збрехав йому, сказавши, що теж так думаю. Ми попрощалися, і я зачинив за ним двері.

Я одразу вийшов у задній двір, де, не відчуваючи холоду і не уявляючи нічого, окрім обличчя Лори, коли вона говорила мені всю цю брехню, одна за одною викурив кілька цигарок. Не знаю, чому, але я згадав один із перших вечорів, що ми провели як коханці, коли обоє сиділи на дивані, і я пробігав пальцями по її волоссю, дивуючись, наскільки м’яким воно було. Тепер я кипів зі злості й думав про те, як дізнатися, де живе Сара.

Утім, насправді Лора пішла в будинок Вайдера і розповідь те, що вона деінде, — це просто ще одна брехня.

Однак вона не взяла ключів від будинку професора. Я знайшов їх на серванті й поклав у кишеню ще до того, як Тімоті Сандерз подзвонив у двері. Не знаю, чому, але я був твердо переконаний у тому, що вона з Вайдером, і коли я піду туди, то знайду їх разом. І все, абсолютно все — це одна величезна брехня, і мене використали для якоїсь певної мети, мені так і не вдалося докопатися для якої. Можливо, я просто жертва збоченого, мерзенного експерименту, що вона приготувала зі своїм професором.

Можливо, весь цей час вони з мене сміялися, коли вивчали мене, як якусь нетямущу морську свинку. Може, справа з бібліотекою — ще одна брехня, привід, щоб утримати мене там із якоїсь збоченої причини. Раптом я побачив всю цю історію в іншому світлі. Мабуть, я був сліпий, не зрозумів: усе, що вона колись казала мені, виявилося брехнею, і вона навіть не доклала жодних особливих зусиль, щоб це скидалося на правду.

Я повернувся всередину і викликав таксі. Тоді поїхав у будинок професора, у той час як снігопад ставав дедалі сильнішим.

Частковий рукопис скінчився. Я зібрав сторінки і поклав їх на журнальний столик. Годинник на стіні показував 1:46 ранку. Я читав безперервно понад дві години.

Чим була книжка Річарда Флінна?

Це було запізніле зізнання? Невже я дізнаюся, що саме він убив Вайдера і зміг скинути з себе підозри поліції, а тепер вирішив зізнатися? В онлайн-заявці, яку він відправив разом зі своїм запитом, указано, що рукопис має 78 000 слів. Щось важливе трапилося після вбивства, оскільки саме вбивство сталося не в кінці книги, а в її перших розділах.

Частково я втратив хронологію подій, але здавалося, що фрагмент, навмисно чи ні, обірвався тоді, коли Флінн вирушив у будинок професора, переконаний, що Лора брехала йому про все, навіть про істинну природу їхніх стосунків, у ту саму ніч, коли чоловіка вбили. Навіть якщо Флінн не робив цього, у вечір убивства він однозначно був у будинку Вайдера. Він застав їх разом? Це був злочин на ґрунті пристрасті?

Чи, можливо, він не вбивав його, але через стільки років прийшов, щоб розкрити таємницю, і рукопис мав викрити справжнього злочинця, хто б це не був. Лора Бейнз?

Я сказав собі: немає сенсу захоплюватися цією справою, тим більше, що незабаром про все дізнаюся від самого автора. Я вирішив попросити Флінна надіслати мені повний рукопис, допив каву і ліг спати. Детективи користувалися популярністю, особливо добре написані детективи про незвичайні та загадкові випадки. Свого часу Вайдер був знаменитістю, до того ж, за інформацією з «Ґуґл», він досі вважався важливою фігурою в історії американської психології, а Флінн написав плавну, захопливу історію. Тому я був майже впевнений, що це хороший здобуток, за який видавець буде готовий підписати солідний чек.

Однак, на жаль, усе склалося не так, як я хотів. Наступного ранку дорогою на роботу я послав Річарду Флінну електронного листа зі своєї особистої адреси. Того дня він не відповів мені, але я подумав, що він скористався довшими вихідними у зв’язку з Днем Мартіна Лютера і поїхав у коротку відпустку, отож не перевіряв своєї пошти.

Коли через два чи три дні відповіді так і не надійшло, я зателефонував на номер мобільного, який він указав у своєму листі. Мене переадресували на автовідповідач, але я не зміг залишити йому повідомлення, оскільки голосова пошта переповнилася.

Минуло ще кілька днів, а відповіді не надходило, і після декількох спроб додзвонитися йому на телефон, який чомусь вимкнули, я вирішив піти за адресою, яку він указав у листі, недалеко від Пенсильванського вокзалу. Це була незвичайна ситуація — маю на увазі пошуки автора — але іноді, якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори.

Квартира розташовувалася на другому поверсі будинку на сході 33-ї вулиці.

Я подзвонив у домофон, і мені відповів жіночий голос. Я відрекомендувався як Пітер Кац і сказав, що шукаю Річарда Флінна. Жінка коротко відповіла мені, що містера Флінна нема. Я пояснив, що є літературним агентом, і сказав їй, для чого прийшов.

Якусь мить вона вагалася, а потім домофон задзижчав і двері відчинилися. Я піднявся ліфтом на другий поверх. Вона вже стояла у дверях квартири і назвалася Данною Олсен.

Міс Олсен мала близько сорока років, її непримітне обличчя було з таких, які забуваєш одразу після зустрічі. Вона була у блакитному халаті і мала чорне волосся, очевидно, фарбоване, і зачесане назад пластиковим обручем.

Я залишив своє пальто на вішаку в передпокої й зайшов у невелику, але дуже охайну вітальню. Сів на оббитий шкірою диван. Колір килимів та гардин і різні дрібнички, розкидані повсюди, вказували на те, що квартира належала не парі, а незаміжній жінці.

Коли я знову розповів їй свою історію, вона глибоко вдихнула і швидко заговорила.

— П’ять днів тому Річарда забрали до лікарні Всіх Святих. Минулого року йому діагностували рак легенів, це була третя стадія захворювання, тому оперувати вже не могли й довелося почати хіміотерапію. Деякий час він позитивно реагував на лікування, але два тижні тому захворів на запаленням легенів і його