Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

магазині на Міртл-авеню у Брукліні. Я більше ніколи не говорив із редактором. Лише на початку 2000-х років випадково дізнався, що він загинув в автомобільній катастрофі на Західному узбережжі влітку 1990 року.

Як би сказала Лора, можливо, в тому, що журнал і літературна кар’єра вислизнули мені з рук, був якийсь знак. Після цього я більше ніколи ніде не друкувався, хоча протягом деякого часу й продовжував писати.

Професор Джозеф Вайдер був убитий у своєму будинку через кілька днів після того, як ми вечеряли разом, у ніч з двадцять першого на двадцять друге грудня 1987 року. Попри численні розслідування, поліція так і не знайшла злочинця, але з причин, які ви побачите нижче, я був одним із підозрюваних.

Шість

Якось хтось сказав, що не існує початку і кінця розповіді. Це просто моменти, які суб’єктивно вибирає оповідач і дозволяє читачеві подивитися на події, які почалися трохи раніше і закінчаться трохи пізніше.

Через двадцять шість років моя точка зору змінилася. Я повинен був дізнатися правду про події тих місяців — я не прагнув перегляду цих подій, однак події самі шаленою кулею вернулися до мене.

Невдовзі мене зацікавило, коли саме мої стосунки з Лорою розбилися на друзки, а з ними, можливо, і все моє життя або принаймні те життя, яким я завжди мріяв жити. У певному сенсі це сталося тоді, коли вранці після вбивства Вайдера вона, не прощаючись, зникла з дому, і я більше ніколи її не бачив.

Але насправді все почало погіршуватися вже після того вечора, коли я вечеряв у будинку професора.

Так само, як на снігових гірських вершинах, де якийсь простий звук чи падіння каменя може спричинити величезну лавину, яка змітає все на своєму шляху, здавалося б, банальна подія зруйнувала все, що, як я гадав, знаю про Лору, а також і про себе.

У ті вихідні я вирішив поїхати до Нью-Йорка з одним знайомим, Бенні Торном, який попросив мене допомогти йому перевезти деякі речі й переночувати в нього. Він переїжджав у двокімнатну квартиру і змушений був позбавитися від надлишків майна, які він не встиг продати. Лора сказала мені, що не хоче ночувати сама, тому збиралася залишитися в подруги і працювати над дисертацією. Її подругу звали Сара Гарпер, і вона жила в Рокі-Гілл. Я швидше, аніж сподівався, впорався в бібліотеці Вайдера, тому подумав, що у вихідні перед Різдвом можу собі дозволити не піти туди.

Але сталося так, що за годину до того, як Бенні повинен був заїхати за мною, він вантажив речі в найнятий фургон, підсковзнувся на льоду, впав і зламав ногу. Тому він не приїхав за мною, і, коли я йому телефонував, не відповідав на дзвінки. Я залишив повідомлення, повернувся додому і чекав його дзвінка. Через годину, після того, як лікарі наклали йому гіпс, він зателефонував із лікарні й сказав, що нам доведеться відкласти наш від’їзд і вдатися до плану «Б», а саме: орендувати склад в аеропорту і відвезти речі туди.

Я зателефонував на склад компанії і з’ясував, що можна орендувати блок за двадцять баксів у місяць, відтак провів більшу частину дня, вантажачи коробки в машину, відносячи їх на склад, а потім повертаючи фургон у службу оренди. Тим часом Бенні повернувся додому на таксі, і я запевнив його, що все в нормі. Я обіцяв пізніше занести йому продукти.

Лора не залишила номера телефону своєї подруги, тому я не зміг повідомити їй, що не їду до Нью-Йорка. Я шукав її в університеті, але вона вже пішла. Єдине, що я міг зробити, — це повернутися додому. Повернувшись, я вирішив піти до Вайдера і залишив їй записку на випадок, якби вона прийшла додому. Ключі від будинку професора зберігалися разом із якимись дрібними монетами, п’ятаками і четвертаками в порожній банці на серванті, і я вже збирався йти, коли хтось подзвонив у двері.

Відчинивши, я побачив чоловіка приблизно мого віку, високого, худого і виснаженого. Хоча було дуже холодно і падав сніг, він одягнувся тільки у твідовий піджак і довгий червоний шарф, що робило його схожим на французького живописця. Здається, він здивувався, що двері відчинив я, і якусь мить не казав нічого, просто дивився на мене, засунувши руки в кишені вельветових штанів.

— Я можу вам допомогти? — спитав я, впевнений, що він, мабуть, помилився адресою.

Він зітхнув і сумно подивився на мене.

— Я так не думаю…

— Є лише один спосіб з’ясувати.

— Я Тімоті Сандерз, — сказав він. — Я шукаю Лору.

Тепер прийшла моя черга не знати, що далі робити. У моїй голові промайнула низка варіантів. Перший — це грюкнути перед ним дверима; другий — перш ніж грюкнути, дати йому на горіхи; останній — запросити його всередину, зайняти його чимось, спокійно викликати поліцію і, коли приїде патруль, звинуватити в домаганнях.

Але, на мій подив, я просто сказав:

— Лори немає вдома, але якщо хочеш, можеш зайти. Я Річард, її хлопець.

— Думаю, що… — почав він, знову зітхнув, оглянувся, — вже сутеніло — а потім зайшов, струсивши на килимок сніг із черевиків.

Він зупинився посеред вітальні.

— Гарне місце, — сказав він.

— Кави?

— Ні, дякую. Не заперечуєш, якщо я закурю?

— Ми не палимо всередині, але можемо вийти у двір. Я й сам не проти покурити.

Я відчинив скляні двері, і він пішов за мною на вулицю, порпаючись у кишенях у пошуках цигарки. Нарешті він витягнув зім’яту пачку «Лакі страйк», вийняв сигарету і нахилився, щоб прикурити її.

— Хлопче, — сказав я, — Лора розповідала мені про тебе.

Він подивився на мене якось стримано.

— Гадаю, що так.

— Вона розповіла мені про ваші стосунки і скаржилася, що ти її переслідуєш. Я знаю, ти приходив сюди кілька днів тому, коли мене не було вдома.

— Це неправда, — сказав він обачно.

Він так глибоко затягувався цигаркою, що майже докурив її за чотири чи п’ять затяжок. Його руки видалися мені неприродно білими, з довгими, тонкими, наче восковими, пальцями.

— І я знаю, що ви були разом у Нью-Йорку, — додав я, але він похитав головою.

— Гадаю, це якась помилка, тому що ми ніколи не були разом у Нью-Йорку. Сказати чесно, я не потрапляв туди з минулого літа. Я не спілкуюся зі своїми предками й тепер мушу сам дбати про себе. Два місяці я був у Європі.

Коли він це сказав, то дивився мені в очі. Його голос був таким самим нейтральним, наче він розповідав