Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

з примхами і звичками одне одного. Коли ти стаєш старшим, це майже неможливо. Чи, ймовірно, я просто не зустрічав потрібної людини. Якось я був по вуха закоханий у симпатичну панянку, але це скінчилося досить погано.

— Чому?

— Може, сказати тобі ще й код від сейфа? На сьогодні досить. Хочеш знати, який мій найперший спогад?

— Щось мені підказує: зараз я про це дізнаюся.

— Твої відчуття правильні, друже. Ти природжений медіум. Ну, я не сидів на балконі, намагаючись відламати дерев’яну планку. Я був на великому подвір’ї, повному троянд; початок одного прекрасного літа. Я стояв біля трояндового куща, він цвів великим, червоним цвітом, а в мене під ногами лежав смугастий кіт. Високий і красивий чоловік — усі дорослі здаються дуже високими, коли ти малий, — нахилився і щось мені говорив. Він був одягнений у темну уніформу, і в нього на грудях висіло кілька медалей, одна з яких привернула мою увагу більше, ніж інші, напевно, через блискучість. Думаю, вона була срібна, у формі хреста. Молодий чоловік із русявим волоссям та короткою стрижкою приділив мені увагу, чим я дуже пишався.

Це мої спогади, які я все ще бачу перед очима. Я народився в Німеччині, якщо ти не знав, я єврей. Коли мені виповнилося чотири роки, я з мамою і сестрою приїхав в Америку. Моя сестра Інґе була ще дитиною. Пізніше мама розповіла мені, що того дня нас «відвідали» військові, які дуже сильно побили мого батька; через кілька днів він помер у лікарні. Але в моїй голові залишився спогад, що замаскував ті болючі події. Я б хотів зберегти свої спогади, якими болючими вони б не були. Іноді я використовую їх так, як католики використовують волосяницю: вона жорстка, і її пов’язують навколо талії чи стегон. Це допомагає мені не забувати, на що здатні деякі з вигляду нормальні люди і що за зовнішністю іноді ховаються монстри.

Він підвівся і ввімкнув світло, яке засліпило мене, і я здригнувся. Він підійшов до вікна і запнув штори.

— Надворі пекло, — сказав він. — І вже майже північ. Упевнений, що не хочеш залишитися на ніч?

— Лора хвилюватиметься, — відповів я.

— Можеш їй зателефонувати, — запропонував він, показуючи в бік вітальні. — Я впевнений, вона зрозуміє.

— Ні, все гаразд, я впораюся.

— Тоді я викличу таксі. Я оплачу проїзд. Це моя провина, що ти затримався до такої пізньої години.

— Це була цікава розмова, — сказав я.

— Як я вже казав, не треба брехати, — мовив він і вийшов, щоб викликати таксі.

По суті, я не брехав. Він був, мабуть, найбільш загадковим дорослим, яких я зустрічав, і не тільки через його репутацію й популярність, але й через безперечну харизму. Але водночас завжди здавалося, наче він застряг усередині своєрідного скляного куба, і його замкнула там нездатність погодитися з тим, що інші люди — це не просто маріонетки в його викривлених іграх розуму.

Я підійшов до вікна. Сніг скидався на групу примар, що кружляли в тьмяному світлі балкона. Потім у темряві футів за десять від вікна я раптово побачив постать; постать метнулася ліворуч, сховалася за високу магнолію, на гілках якої лежав сніг. Я був майже впевнений, що не вигадав її, хоча через темряву видимість виявилася дуже поганою, але я вирішив не казати про це Вайдеру: він і без того здавався знервованим.

Після кількох спроб йому таки вдалося викликати таксі, а поїздка додому зайняла майже годину. Таксі виплюнуло мене в сніг десь біля пам’ятника, звідки я пішов пішки, по коліна провалюючись у кучугури, а морозний вітер бив мені в обличчя.

Двадцять хвилин потому я з Лорою сидів на дивані, загорнутий у ковдру і з чашкою гарячого чаю в руках.

Раптом вона сказала:

— Тімоті приходив три години тому. — Вона ніколи не вживала скороченої форми — Тім або Тіммі — так само, як ніколи не називала мене Діком чи Річі. — Думаю, він і надалі мене переслідуватиме. Не знаю, що робити.

— Я поговорю з ним. Чи, може, таки варто зателефонувати в поліцію, як я й казав раніше?

— Я не думаю, що є сенс, — швидко відповіла вона, не уточнивши, який саме варіант має на увазі. — Шкода, тебе не було вдома. Ми могли б з’ясувати все на місці.

— Вайдер наполіг, щоб я залишився на вечерю.

— І тобі довелося до нього приєднатися, чи не так? Про що ви говорили?

— Про пам’ять і таке інше. Може, поясниш, чому останнім часом ти повстала проти нього? Якби не ти, я б ніколи з ним не познайомився. Він запропонував мені роботу. Він поважний професор, і я просто намагався бути ввічливим, от і все, крім того, я знаю, ти цінуєш ваші стосунки. Це ти наполягала на моїй зустрічі з ним, пам’ятаєш?

Схрестивши ноги, вона сиділа на невеликому килимі перед ліжком, наче збиралася медитувати. Вона була одягнена в одну з моїх футболок, із логотипом «Гігантів», і я вперше помітив, що вона схудла.

Лора перепросила за свій тон, а потім сказала, що її мама виявила ущільнення в лівій груді. Вона пішла до лікаря і тепер чекала результатів мамограми. Вона дуже мало розповідала мені про свою сім’ю — нічого, окрім маленьких клаптиків і уривків спогадів, — і я б ніколи не зміг скласти цілісну картину зі шматочків мозаїки, яку вона мені подала, хоча про своїх рідних я розповів їй усе. Я хотів провести свята з мамою і братом — це наше перше Різдво без тата. Я запросив її, але вона сказала, що краще поїде в Еванстон. Залишалося кілька днів, і вже я відчув присмак розлуки: відколи ми зустрілися, це мала бути наша найдовша розлука.

Наступного дня в невеликому фотоательє в центрі міста я сфотографувався для «Сіґніче». Через кілька годин забрав фотокартки й дві з них відправив на адресу журналу, а дві залишив собі: одну для Лори й одну для мами. Але перш ніж поїхати у відпустку, я забув дістати їх з моєї сумки, отож у мене не було можливості віддати Лорі фото, зроблене спеціально для неї. Пізніше, в Ітаці, коли я згадав про фотографії, їх не виявилося.

У кінці січня, коли вийшов журнал, мене вже переслідували детективи та журналісти, тож я змінив адресу, і безкоштовні примірники журналу, які відіслали поштою, до мене не дійшли. Протягом п’ятнадцяти років я так і не бачив того випуску, аж поки друг не подарував мені примірник. Він побачив його в комісійному