Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

Один

Я почав говорити з мертвими, щоб віднайти правду.

Як сказав би Курт Воннеґут-молодший, був дві тисячі сьомий рік, і Джон Келлер потрапив у скрутні життєві обставини. Це про мене. Радий знайомству. Я пройшов курс письменницької майстерності в університеті Нью-Йорка, і, чесно кажучи, мене вабили власні ілюзії, немов метелика небезпечний блиск електричної лампочки. Я винаймав невеличку квартиру на мансардному поверсі в Нижньому Іст-Сайді разом із фотографом-початківцем, Нілом Бовманом, і надсилав довгі та марні листи в літературні журнали, сподіваючись, що хтось із редакторів нарешті запропонує мені роботу. Але, здавалося, ніхто з них не зміг помітити мою геніальність.

Дядько Френк, мамин старший брат, знайшов золоту жилу в середині вісімдесятих, інвестуючи в індустрію інформаційних технологій, яка саме тоді почала нарощувати свою масу. Дядькові було ледь за п’ятдесят, і жив він у шикарних апартаментах у Верхньому Іст-Сайді. Здається, в ті дні він нічим іншим не займався, лише скуповував антикваріат і зависав із чарівними панянками. Він був стильно вдягненим красенем, із засмагою із солярію. Час від часу він запрошував повечеряти в нього вдома або в ресторані й презентував мені дорогі подарунки, які пізніше я продавав за півціни хлопцю на ім’я Макс, що мав домовленість із власниками якоїсь підозрілої крамниці на заході 14-ї вулиці.

Антикварні меблі в дядьковій вітальні купили в Італії багато років тому. Стільці з різьбленого дерева були оббиті коричневою шкірою, а дотик часу надавав їм вигляду зморшкуватих щік. Спинка одного злощасного стільця відвалилася, чи щось там таке, — не можу згадати деталей.

І от мій дядько викликав відомого реставратора з Бронкса, до якого була розписана черга на кілька місяців наперед. Коли ресторатор почув, що Френк заплатить удвічі більше, коли той прийме його поза чергою, узяв свій ящик із інструментами й поїхав просто до дядькової квартири. За збігом обставин того дня там був і я. Реставратор, паруб’яга середнього віку, з поголеною головою, широкими плечима і допитливими очима, одягнений у чорне, як кілер, оглянув зламаний стілець, пробурчав щось, а потім отаборився на терасі. День був прекрасний, світило сонце, і будівлі Іст-Сайду в районі сімдесятих вулиць скидалися на гігантські блоки кварцу, що купалися в ранковій імлі. У той час як реставратор показував свою майстерність, я пив каву з дядьком Френком, обговорюючи дівчат.

Френк помітив, що майстер приніс із собою журнал, який залишив на столі. То був «Амперсанд», глянцевий журнал на сорока восьми сторінках. На третій сторінці, де було перелічено штат працівників редакції, виявилося, що видавала журнал компанія, якою керує Джон Л. Фрідман.

Дядько сказав, що вчився з Фрідманом в університеті Ратґерс. Вони приятелювали, але втратили зв’язок кілька років тому. Як щодо того, щоб дядько зателефонував йому і запитав про співбесіду? Я знав: зв’язки, як і гроші, керують світом, але був надто молодий і гадав: зможу знайти власний шлях, тому відмовився від пропозиції. І до того ж, сказав я йому, ретельно гортаючи журнал, у виданні писалося про окультизм, паранормальні речі та «Нью Ейдж», що мене зовсім не цікавило.

Френк попросив мене не бути настільки впертим. Він довіряв фінансовому досвіду свого старого приятеля, — ще в коледжі той міг вичавити гроші з сухої каменюки, — і хороший репортер повинен уміти написати про будь-яку річ. Зрештою, підсумував він, цікавіше писати про піраміду Хеопса, ніж про гру з м’ячем або побутове вбивство, і в будь-якому разі в наші дні всі читачі — недоумки.

Якоїсь миті до розмови долучився реставратор, коли ми запросили його випити з нами кави. Приглушеним голосом він повідомив, що, на його переконання, старовинні меблі зберігають у собі позитивну або негативну енергію людей, які багато років володіли ними, і що іноді він міг відчути цю енергію, торкнувшись певної речі: його пальці поколювали. Я пішов після того, коли Френк витягнув із бару пляшку бурбона, а реставратор почав розповідати йому про буфет, який приносив нещастя своїм власникам.

Через два дні Френк зателефонував мені на мобільний і повідомив, що Фрідман чекає мене у своєму офісі наступного дня. Йому потрібен був хтось, хто хоч трохи на тому знався. Головний редактор, трохи чудний чоловік, наповнив офіс диваками, що насправді не знали, як писати. Журнал запустили кілька місяців тому, але й досі не могли рушити з мертвої точки.

Але не тягнутиму кота за хвіст.

Я не хотів сваритися з дядьком Френком, тому наніс Фрідману візит. Він мені сподобався, і це почуття було взаємним. Він і двох слів не міг стулити про паранормальні явища, не вірив у привидів, але такий журнал мав свою нішу, особливо серед повоєнного покоління.

Він запропонував мені набагато більшу зарплату від очікуваної, тому я прийняв пропозицію на місці. Моя перша опублікована історія була про реставратора, оскільки я відчував, що завдячую йому своєму залученню до окультної журналістики. Я працював на «Амперсанд» два роки, протягом яких зустрів половину всіх диваків міста. Я відвідував спіритичні сеанси вуду в Інвуді, будинки з привидами у Східному Гарлемі. Я отримав листи від читачів, які здавалися більш причмеленими, ніж Ганнібал Лектер, і від священиків, які попереджали мене, що я прямую в саме горнило пекла.

Затим Фрідман вирішив закрити журнал і допоміг улаштуватися репортером у газету «Нью-Йорк Пост», де я пропрацював чотири роки, допоки друг не переконав мене приєднатися до нового видання, задуманого якимись інвесторами з Європи. Два роки потому, коли онлайн-газети винищили більшу частину того, що залишилося від маленьких друкованих щоденних газет, а також друковані видання зникали одне за одним, я опинився без роботи. Я започаткував блог, а потім сайт новин, який майже не приносив прибутку, і намагався заробляти на життя різними підробітками, озираючись на старі добрі часи, і був вражений тим, що в мої ледь за тридцять почуваюся динозавром.

Саме в той час друг, Пітер Кац, літературний агент із «Бронсон енд Меттерз», розповів мені про рукопис Річарда Флінна.

Ми познайомилися, коли я навчався в університеті Нью-Йорка, і заприятелювали. Він здавався надто сором’язливим і відлюдним — таких на вечірці можна помилково прийняти за фікус — але з дуже витонченим розумом, у нього можна було багато чого навчитися. Він уміло обходив усі хитромудрі пастки, які закладала його мама, змовляючись із сім’ями дівчат на виданні, й уперто залишався холостяком. Більше того, він вибрав професію літературного агента, хоча походив із давньої династії адвокатів, що зробило його в родині своєрідною білою вороною.

Пітер запросив мене на обід, і ми