Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

До рукоділля Софія хисту не мала. Та й бажання теж. Гарно співала, але зовсім бездарно грала на лютні. Читати вона не любила, хіба що любовну лірику чи записки мандрівників. Особливо ж її увагу привертали ті місця, де йшлося про двірські врочистості й чудні машинерії, проте латиною Софія володіла геть погано, лиш руською та трохи польською, тож читати доводилося Аліє.

Пані все дивувалася, як Аліє так гарно читає – і українською, і польською, і латиною, навіть трохи італійською.

– Мене мама навчила, – одного разу під вечір зізналася дівчина, якій приємно було хизуватися своїми вміннями.

– І ким була твоя мама? – булонаступне запитання.

– Звичайною селянкою, – знизали плечима Аліє й при згадці про матір її серце боляче защеміло.

– Ну, я чула, що ці козáчки з малих літ грамотні, що й латинські літери знають, але щоб так вільно говорити по-латинськи! Ти певна, що твоя мама не шляхетного роду була? – Софія затарабанила кінчиками пальців по столу й неспішно поклала до рота родзинку.

Аліє лише згідно кивнула. Вона взялася за вишивання, та під пильним і недовірливим поглядом Софії нитка одразу заплуталася між пальцями.

Зітхнувши, дівчина припинила марні спроби розплутати шовк, тож блідо-рожева лілея, що розквітала на рукаві сорочки, так і залишилася без останньої пелюстки.

– Моя мама замолоду пішла в монастир, – вирішила розповісти те, що знала про свою матір Аліє. – Там вона й вивчилася всіляким наукам.

– Монастир православний чи католицький? – несподівано зацікавилася деталями пані.

– Православний. У Густині…

– Ну, тоді латини вона зовсім не там навчилася, – тоном університетського доцента, яким так часто говорять і старі досвідчені свахи, і баби-повитухи, сказала Софія. – То що було далі?

– Далі… Татарський набіг. Її забрали в ясир.

– Ти що, народилася там? – жахнулася Софія, наголошуючи на останньому слові. Її й без того високі брови поповзли вгору – на цей раз уже обидві. – То твій батько… татарин?

– Так, – ніяково опустила очі додолу Аліє й зашарілася. Софія знову її присоромила.

– Нещасна, – кинулася обіймати її Софія. – Це ж ти все своє життя провела між цими поганцями бусурманами!

– Ну… Вони не такі вже й погані, – спробувала захистити свою сім’ю Аліє.

Вона хотіла було розказати все: про свого дорогого батька Халіль-бея, про Кафу, про братів і про свого нареченого Джанібед-Гирея, від якого з радістю утекла – та Софія її вже не слухала. Давши волю почуттям, вона жалісно зводила брови й схлипувала, ніби її тіло раптом зайняла якась інша душа.

– Бідне, нещасне дитя! Я маю щось зробити для тебе… Скажи мені, чого ти бажаєш?

Аліє замовкла на півслові. Думка про те, що Софії не потрібна правда, майнула в її голові й боляче віддалася в самому серці. У вигаданому ляльковому світі пані Софії татарка повинна лишатися «нещасним дитям», про яке вона би дбала, якому шила би нові сукні й співала колискові, але аж ніяк не рівнею собі. Хіба благородна шляхтянка стерпіла би якусь татарську принцесу в своєму маєтку?..

– Я мушу… – Аліє запнулася. – Мені треба дістатися до Києва, – несподівано для себе випалила вона.

– І чого б це? – у черговий раз здивувалася Софія, і її губи самі по собі склалися бантиком, а щоки надулися.

Вона щиро сподівалася, що мова піде про розкішне вбрання чи нові книги для їхньої бібліотеки.

– Це таємниця, – не мала сили більше говорити правду Аліє.

– Таємниця? Від мене? – ледь не викрикнула пані, і її обличчя залилося багрянцем. – Після всього, що я для тебе зробила?!

Та Аліє вчасно зупинила грозу:

– Ні, ні! Я лише хотіла попросити тебе, милостива моя пані, берегти її заради мене й нікому не розповідати.

– Ну, звісно! – заспокоїлася Софія й знову, ніби за помахом чарівної палички, зробилася схожою на древню статую. Вона нарешті відійшла від Аліє й вмостилася в кріслі. – Хіба я схожа на ту, що буде розбалакувати чужі таємниці?

Смиренно опустивши очі, Аліє знову взяла до рук шитво, відтягуючи час, щоб вигадати нову історію. Та нічого путнього в голову не приходило, тож дівчина сказала перше, що спало на думку:

– У мене є коханий.

– Коханий? – аж підстрибнула на місці Софія.

Її обличчя знову оживилося, й вона вмостилася зручніше на своєму розлогому кріслі.

– Його звати Лукаш. Він… козацький сотник. Ні, уже полковник! Хоча й дуже молодий…

– Вродливий?

– Надзвичайно!

– А він тебе любить?

– Казав, що любить.

– То чого ви ще не одружилися? Він, певно, бідний, як церковна миша? – іронічно скривила вуста Софія.

– Ну… Зустрілися ми в Кафі. Я допомогла йому втекти з полону, – удала, що не розчула останню репліку своєї пані Аліє, підводячись із місця. – А потім мені теж вдалося втекти, – усе натхненніше продовжувала вона, походжаючи по світлиці. – Лукаш пообіцяв чекати на мене в Києві, але замість Києва я потрапила сюди…

– О, яка історія! – захоплено заплескала в долоні Софія. – То, кажеш, він чекає на тебе в Києві?

– Не знаю, – знизала плечима Аліє. – Так багато часу минуло – ціла вічність! Із дня нашої зустрічі минуло… еее… три роки! Може, він уже мене забув?

– Тебе? Таку красуню? Ну, що ти! Знаєш, що ми зробимо? – замислилася пані Софія, і її погляд став мрійливим. – Я маю родичів у Києві. Вдова мого брата, земля йому пухом, мешкає в Верхньому місті. І хоча брат мій уже кілька років як спочив, я зрідка відвідую мою любу Серафину з дітками. Саме збиралася завітати до неї в гості тижнів за два. Можу взяти тебе з собою.

– О, як би я цього хотіла! – вигукнула дівчина, і сама не знала радіти з того чи плакати.

Образ Лукаша переслідував її, постійно повертаючись в її думки. На її душу ліг гіркий осад – вона заплуталася в власній брехні, але вже розучилася казати правду.

Того вечора додому Аліє поверталася затемна. На безлюдних вуличках було тихо, лиш де-не-де чувся собачий гавкіт та шурхіт трави на узбіччі – то проповзали їжаки чи миші.

Молодий місяць сріблястим серпом виблискував на небі. Неначе юний пастушок, оточений вівцями-зірками, він спочивав на своєму тоненькому лівому боці, освітлюючи дорогу до хати. Аліє не вперше поверталася так пізно додому на самоті, але зараз їй чомусь було моторошно й незатишно. І нібито на підтвердження цих страхів, з-за її спини долинули важкі кроки. Озирнувшись, дівчина побачила темну постать, яка рухалася за нею, стрімко наближаючись. Не встигла Аліє злякатися по-справжньому, як постать підійшла ближче.

– Привіт, Христе, то як тобі ведеться в нашої пані? – запитав