Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

– А тобі яка до того справа? – насуплено відрізала Аліє, прискорюючи крок.

– Та невелика. Просто проводжу тебе додому, та й думаю: не мовчати ж усю дорогу?

Аліє закопилила губи.

– Та вже ж краще, ніж із вами, – так само холодно проговорила вона.

– О, бач, у тебе й чемерка[7] нова, – продовжував Микита, ніби грубі слова дівчини його зовсім не доймали. – А що ти в неї робиш?

У голосі хлопця не було насмішки. Аліє недовірливо покосилася на Микиту, але очей не підвела.

– Те, що добре вмію, – нарешті відповіла вона. На цей раз спокійно, без злості. – Читаю їй латинські книги, розказую історії всілякі вечорами, пишу за неї листи якимсь родичам…

– О, то ти вчена! Мабуть, тобі нелегко було серед нас, – сказав її супутник, і в голосі його Аліє почула співчуття. Від хлопця повіяло несподіваним теплом, і їй так сильно-сильно захотілося опинитися під захистом його дужих рук.

Аліє згідно кивнула.

Широкоплечий ведмідь, удвічі більший за тендітну татарку, пахнув свіжоскошеною травою й молоком. Аліє нарешті підвела на нього очі, силкуючись розгледіти вираз на обличчі хлопця, але для цього забракло світла, тож вона знову опустила очі на дорогу й згідно кивнула. Дівчина пам’ятала його широке обвітрене обличчя з пухлими щоками, невеликими карими очима та з першим пушком вусів над верхньою губою. Раніше воно здавалося їй неприємним. Утім як і все тут.

– Мені справді було серед вас дуже нелегко, – за мить додала вона.

– Так ти ж ніколи нам про себе не розказувала.

– А хіба ви б мене слухали? – сухо відрізала вона.

– А хіба ти намагалася?

Далі вони йшли мовчки, кожен занурений у свої думки. Аж раптом Микита заговорив.

– Знаєш, я би слухав тебе, скільки стало б життя.

– Ти знову смієшся наді мною? – серйозно відповіла Аліє, спиняючись.

– Я ніколи над тобою не сміявся. І іншим не дозволяв.

Аліє вірила. Їй хотілося вірити – уся її спрагла душа тягнулася до цього грубого, як вона раніше казала, неосвіченого селянина.

– Розкажи про себе, – лагідно сказав Микита, обережно, ніби ненароком, торкаючись її плеча, від чого по всьому тілу, мов від блискавки, пробіг гарячий вогонь.

– Пізно вже, – відсторонилася Аліє, ледь стримуючи несподіване бажання опинитися в обіймах парубка. – Але завтра… Завтра я звільнюся раніше.

– Буду виглядати тебе ввечері, – зрадів Микита, і навіть при слабкому світлі зірок і місяця дівчина зуміла розгледіти, як заблищали його очі.

– А в неділю перед церквою будуть танці. Я би привів тебе в нашу громаду, якби ти забажала…

– Я… – Аліє зволікала, згадуючи чорні очі Параскеви. – Я з радістю! – нарешті відповіла вона, посміхаючись.

Дівчина лише зараз помітила, що вони вже минули Микитин двір і тепер стояли під її хатою. Запахло матіолою й любистком.

Аліє махнула рукою на прощання й зайшла в хату, скрипнувши дверима. Укладаючись спати на своїй звичній дерев’яній лаві й засинаючи під хропіння дядька Тараса, вона уявляла, як Микита досі стоїть під її вікнами, як назавтра розказуватиме про неї товаришам. Знову й знову думками поверталася вона до кучерявого Микити, аж поки сон остаточно не зморив її.

Наступний ранок виявився напрочуд гарним, а можливо, Аліє просто здавалося, що й пташки щебечуть якось радісніше і троянди в саду пишніше розпустилися. Поробивши всю хатню роботу й попоравши худобу, баба Санька сіла лущити квасолю, Олесику наказали пасти гусей, батьки подалися на панський лан, а Аліє попрямувала до пані в садибу. Проходячи повз Микитин двір, вона ніби ненароком зазирнула за ворота – а що, коли Микита теж її виглядає?

Наспівуючи жартівливу пісеньку, Аліє ввійшла в покої до пані. Та саме прокинулася, і служниці несли їй воду з травами для умивання.

– Щось сталося? – підняла брови Софія. – Ти, моя рибонько, така радісна сьогодні!

– Ах, пані… А як воно буває, коли… Тобі хтось дуже подобається? – випалила вона, начисто забувши їхню вчорашню розмову.

– Овва, скоро до маленької Христі покличуть сватів? Тільки-от хто буде нареченим – Лукаш, чи цей новий пан? – ніби жартома сказала Софія, по-змовницьки примружуючись.

Аліє не почула насмішки.

– Зовсім не пан… Мій сусід, Микита.

– Голодранець? То Лукаш, то Микита…

– Лукаш – це інше!

– Ой, облиш це. Ти, голубко, ліпшого варта. Маю знайти тобі гідного нареченого. Бо ці… та вони й любити-то не вміють!

Аліє образили такі слова, але вона стиснула зуби й зробила вигляд, що не почула.

– А ти колись була закохана? – перевела розмову дівчина.

– Закохана? Я заміжня жінка. Я не можу про таке думати.

– А твій чоловік? Ти ж його не любиш. Його ніколи не буває поруч… І він… Б’є тебе…

– Досить! – обірвала її Софія. – Так він показує свою любов і чоловіче піклування.

Запала мовчанка. І хтозна скільки б тривала ця тиша, якби в світлицю не увірвався задиханий Василько, голова панської сторожі. Низенький, худий і вертлявий, він не виглядав на свої тридцять п’ять, які нещодавно йому виповнилися.

– Там… Пан… Комарницький, ясна пані! – задихаючись видихнув він. – Із цілим військовим загоном! Каже, прийшов до нашого пана за боргом, а як не віддамо, то село спалить.

– Але пана немає вдома! Ти йому говорив?

– Говорив! І слухати не хоче! Каже: «У вас же пані є»!

За мить Софія перемінилася. Вона ніби виросла на дві голови. У її очах пробудився войовничий вогонь, що дрімав і ніколи раніше, на пам’яті Аліє, не показував себе. Дівчина здивовано відзначила, що тепер це була справжня Діана, яка виступала на захист своєї домівки. Героїчні історії, про які вони з пані читали в книгах, пішли Софії на користь.

– Одягніть мене в парадну сукню! – махнула вона служницям. – А ти, Васильку, знайди старосту й збирай ополчення. Хай зберуться всі, хто може зброю в руках тримати. Але нишком, без дзвонів і галасу, щоби Комарницький не здогадався, що ми так легко не здаємося.

Кмітливий Василько зник за дверима, а служниці взялися за панський гардероб: дістали зі скрині важке плаття із криваво-червоного оксамиту, сережки зі справжніми морськими перлами, прикрашений страусовим пір’ям берет і начищені черевички.

За якусь чверть години умілі служниці зробили неможливе – пані Софія, яка щойно піднялася з ліжка, виглядала, буцімто кілька годин ретельно готувалася до зустрічі з гостями.

– Принесіть шаблю мого чоловіка! – наказала вона, голосом досвідченої воїтельки. – Не личить на таку зустріч з’являтися без зброї!

Тим часом на панський двір висипало зо двадцять вершників. Усі, як на підбір, у парадних строях, гостроверхих, опушених хутром шапках, зі зброєю в руках