Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

молодь збирається танцювати на «вулицю», заховатися від усіх, втекти від цікавих очей, настанов, прокльонів і шепотіння за спиною, і тихенько сидіти, опираючись на міцний стовбур священного дерева.

Аліє була самотня. Вона почувалася такою самотньою й нікому не потрібною, як ніколи в житті. Вдома, у Кафі, у неї принаймні була мама, вірні євнухи, батько й брати, які любили розмовляти з кмітливою сестрою. Як же вона за ними скучила! Усередині було пусто – їй бракувало власного дому. Та що там, вдома рідною була навіть земля! А ця омріяна у снах Україна була холодною й непривітною до малої татарки. Хотілося назад, до втраченого назавжди дому. Аліє щодуху картала себе за те, що не розуміла цього раніше.

Шелест трави відволік дівчину від солодких думок про далекий і недосяжний тепер дім.

Чиясь тінь майнула в сутінках, під чиїмись ногами затріщали сухі гілки, і дівчина побачила чиїсь обриси. Тонкий стан пані Софії був убраний у темно-синій, гаптований сріблом жупан, її голова замотана в білосніжну хустку, що легенько тріпотіла на вітрі.

«Вона така ж самотня, як я. Певно, також тут від людей ховається», – подумала Аліє. Дівчина підвелася й, зібравши всю свою мужність, повільно підійшла до пані, щоб ненароком не налякати її.

Побачивши Аліє, Софія так і лишилася непорушною. Тільки одна брова, що поповзла була вгору, видала її подив.

– Ти не тутешня, певно? Не боїшся прокляття? – заклала руки за спину Софія.

Усі її рухи були виваженими та плавними, а голос звучав в’яло й без жодних почуттів. Обличчя ж застигло в нерухомій гримасі – кутики вуст опустилися донизу, а довжелезні вії майже повністю закрили її сині очі.

– Ні, пані, не тутешня, – знічено відповіла Аліє, намагаючись говорити так само тихо й неспішно, як Софія. – А про прокляття я нічого певного не знаю. Чула лише, що називають цю місцину Чортів яр.

– Колись на село набігли татари, – таємниче й дещо насмішкувато сказала пані. – Люди порозбігалися хто куди, а всіх, хто був у цьому яру, нападники захопили в полон.

Чи то від спогадів про татар, чи то від жалю за селян, Аліє схлипнула. А що, як повернутися додому з татарами? Розказати їм, хто вона насправді, попросити забрати з собою… «От, якби стався татарський набіг!» – подумала вона й сама жахнулася своїх думок. Негідно таке уявляти. Та й лишилася невиконана справа – біля самого серця висів Лукашів хрестик, а Аліє дотримувалася обіцянок.

– А мені мама розповідала, що в давнину наші предки молилися таким старезним дубам, – опанувала себе Аліє й заговорила рівним і спокійним голос, у такт пані.

– Це вони над тобою так сміялися на Петра й Павла, бідненька дівчинко? – перемінила тему Софія.

– Так… Милостива пані, – схилила голову в поклоні Аліє.

Байдуже, нібито просто вбиваючи час, Софія розпитувала далі:

– За що вони так?

– Я була в татарському полоні, – завела звичну казку Аліє. – Із самого малечку прислужувала в домі Халіль-бея в Кафі.

– Скільки ж тобі років?

– Сімнадцять.

– Мені тебе шкода. У тобі є щось… шляхетне, – наголошуючи останнє слово сказала вона. – Ці собачі діти зацькують тебе. Вони ж голодранці, недолюдки… О-о, поглянь тільки на свої руки! – дещо оживилася пані, уважно розглядаючи Аліє. – Та в тебе руки, мов у справжньої княгині. Такі тонесенькі пальчики… І ти їх та-ак глядиш? Що це за порізи? Мозолі?

– Я жито жала, пані. І квасолю лущила учора, – ніби виправдовуючись, відповіла дівчина, ховаючи руки під потріпану запаску.

Їй раптом зробилося соромно й за свою перелатану сорочку, й за єдину хустку – подарунок місцевої попаді, й за стоптані ще за дорогу з Криму черевики.

– Ні, ні, тобі не можна серед них! – несподівано підвищила голос пані, і її мармурове обличчя нарешті ожило, вії злетіли вгору, відкриваючи величезні, сповнені праведного гніву й обурення очі.

Лише тепер Аліє повірила в те, що Софії справді не байдужа її доля. Вона ковтнула слину, силкуючись розправити згорблені за останні півтора місяці плечі.

– Вони ж грубі й неотесані, а ти, ти ж… Ти ж, напевно, читала якісь книжки? – Ти письменна? Може, грала на якомусь благородному інструменті, там, у Татаріях?

– Так, пані, на торбані. Умію й на лютні…

– Божечки! – плеснула руками Софія. – Ти просто мусиш мені заграти! – голос пані тепер звучав жваво й упевнено, а в блиску її холодних синіх очей читався наказ. – Завтра по обіді чекатиму на тебе в моїй садибі!

– Але я маю бути в полі…

– Віднині ніякого поля! Я буду платити тобі по шелягу на місяць, як будеш прислужувати біля мене.

Щастя Аліє не було меж. Вона, дочка бея, готова була цілувати поли одягу цієї жінки за таку надзвичайну милість! Нарешті, вона ходитиме панськими палатами, годинами розмовлятиме з витонченою пані Софією, гратиме на лютні й забуде про тяжку господарську працю. Аліє радісно бігла до хати, уявляючи, як завтра оголосить Секлеті, що більше не піде з нею в поле.

Маленький Олесик тужливим поглядом провів свою нову сестру, почухав кучеряву голівку й поплентався в поле за батьками. Аліє байдуже махнула йому на прощання й сама до себе знизала плечима. Усе рівно він їй не брат, дарма що прикипів до неї. Але вона не зобов’язана глядіти чужих дітей, у неї тепер є значно приємніші справи.

Аліє не поспішала – вона вже втретє переплітала косу й уп’яте уявляла, як тепер позаздрять їй сільські дівчата. Софія права щодо них, стверджуючи, що в них немає нічого людського. Нерозумні, неосвічені, вони не можуть зрозуміти тонкої душі пані, а тим паче, ніколи не збагнуть її саму.

Дівчина ще раз поглянула на своє відображення в до блиску натертій мідній мисці. Поспішати справді не було куди. Пані рано не встають – міркувала вона, і думка її поверталася до кімнат гарему, де завжди відчувався дух лінощів та неробства. Вона була щаслива повернутися до колишнього безтурботного життя.

Панські палати виявилися скромнішими від гаремних палат, але Аліє здавалося, що вона потрапила в казку. Бути навіть не служницею, а компаньйонкою пані нині здавалося їй понад те, про що можна було мріяти. Два тижні в панських покоях минули за кілька днів.

Розваг у пані Софії було небагато. Дітей їй Бог не дав. Із дому вона виходила рідко, натомість чоловік її, пан Оліфер, постійно від’їздив кудись у справах. Той пан Оліфер полюбляв пограти в карти чи кості, програвав при цьому великі статки, а тоді приходив додому п’яним і, як