Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

дорогу вона ретельно зберігала, Аліє одразу ж віддала новій сім’ї. Коштовності були передані в храм, де по Марині відслужили панахидку, а золоті дукачі одразу ж зникли, надійно заховані господарською рукою Секлети.

Уже вийшли надвір, і Олесик, наздоганяючи Аліє, міцно вчепився в її руку, коли за тином пройшла зграйка дівчат. Усі в святкових сорочках, намистах, голови покриті кращими хустками та вінками з різнотрав’я – свято ж.

– Йой, дивись, які розцяцьковані йдуть! – кивнула головою в бік вулиці Секлета.

Її кругле молодяве обличчя раптом зробилося мрійливим. Вона коротко зітхнула, ніби згадуючи свою юність, і стрімко повернулася до татарки.

– Христе, ходи з ними, – владним тоном наказала вона. – У нас на Петропавлівку дівчата до церкви разом вирушають і до пані на поклін заходять.

– Вони не приймають мене до своєї громади, – холодним голосом озвалася Аліє.

– Дурниці! Тебе що, за руку відвести? От уже, звалилася на мою нещасну голову! Давай-давай, хутко, а то що сусіди скажуть? Стільки часу в нашому селі живеш, а все людей сторонишся… То звичай такий! Зви-чай! Ми ж не бусурмани, у нас звичаї є!

Аліє лише зітхнула, вирішивши хоч сьогодні не суперечити новій матері, і покірно попленталася за гуртом. Дівчата, як завжди, зробили вигляд, що не помічають її. Вони наспівували святкову співанку, плескаючи долонями в такт, доки не дісталися до панського двору.

«Святий Петро за плугом ходить, святий Павло волоньки водить!..» – затягнули перед вікнами дівчата, і незабаром на порозі панської хати з’явилася пані Софія.

Аліє багато про неї чула від Секлети, але ніколи не бачила, бо Софія частенько нездужала й у сільську церкву не ходила. Казали, що її чоловік, немолодий уже шляхтич пан Оліфер Загородній, який, не маючи власних земель, орендував Цибулів у дідича, Яна Вишневецького, побудував їй маленьку капличку в своїй садибі. Але не від великої любові, а щоб вона вдома під замком сиділа, бо, за його словами, її, таку молоду й вродливу, могли б викрасти якісь заїжджі паничі навіть дорогою в храм.

Пані справді була гарною. Більш за те, вона була прекрасною. Її обличчя здалося Аліє обличчям грецької статуї, яку вона раніше бачила на центральному ринку Кафи. Таке ж правильне, біле й витончене, таке ж застигле й незворушне. Коштовні сережки, ледь прикриті шовком напівпрозорої намітки, поблискували у вухах, а на довгій лебединій шиї холодними іскрами поблискував коштовний хрестик.

– Із Петропавлівкою, ясновельможна! Ой ясно, ясно, де ясне сонце сходить, а ще ясніше, де наша пані ходить… – знову затягли дівчата.

Софія байдуже спостерігала за дійством. Коли співи скінчилися, вона кивнула юнкам і коротко подякувала за кошик із яблуками й квітковий вінок, залишений біля її ніг. Дівчата у відповідь низенько схилили голови. Ледь помітно посміхнувшись – так вимучено, ніби сама вона ніколи б до цього не опустилася, якби не нав’язаний звичай, – вона роздала дівчатам по дрібній монеті, і квапливо зникла всередині покоїв. Її яскраво-сині очі, що так і приковували до себе увагу, лишилися холодними й байдужими.

– Але ж і гарна, бісова пані! – присвиснув хтось за спиною Аліє.

– А яка горда! Наче вона – сама королева! – підтримав другий голос.

– І така нещасна, – мимоволі прошепотіла Аліє, та за мить помітила десяток поглядів, які недобре по ній ковзнули, і поспішила відійти на кілька кроків назад.

– Та таких щасливих, як вона, тут на десять миль не знайдеш! – гмикнув хтось із дівчат. – Вона ж володарка всього тут!

Аліє сталоніяково. Але вона відповіла:

– Я знала одну таку пані, дружину турецького бея. Дуже гарну й дуже нещасну, – сухо сказала дівчина. – Одягалася в такі шовки, що ви бодай схожих у житті ніколи не побачите! Мала все! Але очі ніколи не обманюють…

– Ач, яка ти розумна, безрідна обідранко! Може, тобі хочеться зайняти її місце? – закинула одна зі старших дівчат, Параскева. Через її густі чорні брови й пронизливі темно-карі очі в її обличчі було щось відьмацьке. – Щоби до пана в ліжко, га? Але затям, за твоїм лахміттям навіть милесенького личка не розгледіти!

– А що зганьбила себе там, у своїх Татаріях, то посоромилась би вже між людей хрещених і праведних жити! – докинула русява дівчина ліворуч.

Аліє стисла кулаки. Стисла, відвела очі й мовчки попрямувала до церкви.

– Підстилка турецька!

– Шльондра!

А тоді Фекла, отаманка гурту, завела співанку. Її підхопили інші дівчата, і в спину Аліє пролунали веселі рядки:

– Ой ти дівчино, семиліточко,

Давалася вперше, моя квіточко!

Черепочки збирала, коло поцьки чіпляла.

Черепочки брязкотять,

Хлопці дуже хотять!

«Заздрять мені… Заздрять, так само, як заздрять пані… Бо я – на щастя – не така, як вони!» – утішала себе Аліє, прагнучи якнайшвидше дістатися церкви.

Та дорогу до храму знову перегородили. Все було значно гірше – попереду був гурт хлопців.

– Христю, чого на вулицю не ходиш? – заговорив до неї один, кучерявий юнак зі смішними пухнастими вусами, що рудуватим пушком ледь пробивалися над верхньою губою.

– Відчепися, – різко відмахнулась від нього Аліє.

Задравши підборіддя вгору, дівчина спробувала пройти повз, але це виявилося не так просто.

– І чо’ це ти така гонорова, наче царівна яка чи королівна? – узяв її за рукав Микита, хлопець із її вулиці, якого дівчина частенько бачила по сусідству.

Микита був справжнім ведмедем – великим і незграбним, із близько посадженими очима, пухлими щоками й густими кучерями.

Аліє грубо вивільнилась.

– Гей-гей, шануй! А що, у Криму всі дівчата курвляться?

Аліє, не зволікаючи, відвісила йому ляпаса, але Микита перейняв її руку, до болю здавивши зап’ястя.

– За що ви мене так ненавидите? – прошипіла вона, дивлячись хлопцю просто в вічі.

– Ми? – Микита здивовано підняв одну брову, відпускаючи руку дівчини. – Може, ти не помітила, але це ти дивишся на всіх згори вниз.

Аліє відвернулася й потерла руку.

– Дозвольте пройти, панове-лицарі! – зробила наголос на останніх двох словах вона, виконуючи комічний реверанс.

Хлопці розступилися, а Микита лиш несхвально похитав головою, ще більше роздуваючи свої й без того повні щоки.

Вітер пустотливо грався розплетеними косами. Від старого дуба, під яким сиділа Аліє, проглядалося мало не все село. Той дуб ріс на пагорбі за яром, до якого ніколи не ходили сільські люди через якісь забобони, тож дівчина не боялася, що хтось порушить її усамітнення. Вона знайшла цю схованку кілька тижнів тому, коли ходила в ліс за хмизом. Це була єдина радість – із настанням сутінок, коли вся робота пороблена, названі батько з матір’ю вкладаються спати, а