Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

Розділ 11

  Леся повернулася до спальні. Різні думки прямо вирували в її голові. Водночас думала про все, але найбільше про те, як виплутатися із цієї халепи. Понад усе зараз хотіла передзвонити до Німеччини та поговорити з матір’ю, почути голос сестрички та переконатися, що з ними все гаразд. Сподівалася, надіялася, що зовсім скоро у неї випаде така нагода. Що Амір дотримається слова і направить свого робітника до діда, щоб той забрав її речі, насамперед смартфон.

  Дівчина лягла на ліжко, яке за якийсь час поки вони снідали, вже встигли застелити, а в кімнаті навели лад, неначе тут завжди панував ідеальний порядок. Але це зовсім не турбувало Лесю. Її думки були зайняті не Аміром і навіть не тим, що відбувалося навколо. Найбільше її хвилювало, як змусити діда втратити свою владу над нею, зробити так, щоб він більше не міг її погрожувати, залякувати чи шантажувати.

- Точно! — раптом вигукнула Леся, підскочивши з ліжка, і почала нервово ходити по кімнаті туди-сюди. — Діда треба розорити!

  Вона подумала, що якщо у діда не буде грошей, то у нього не буде можливості платити гроші тим бандитам у Німеччині, які тримають на гачку її рідних. І тоді він не матиме над нею влади. Тільки тепер питання в тому як зробити так, щоб дід все втратив, ну, хоча б половину того що мав. Над цим треба ще поміркувати, роздивитися все-таки навколо, зрозуміти що до чого.

  А що до Аміра, то з ним можна поладнати. Він не такий вже й страшний, як вона гадала спочатку. Простий, самовпевнений, який, мабуть, нарешті вирішив постати проти волі своєї матусі. Що ж, вона йому допоможе. І чомусь була переконана, що Амір робитиме натомість все що вона захоче. Він не з тих, хто викликає страх чи змушує тремтіти від одного тільки погляду. Такий собі фермер, правда нахабний, а не сором’язливий, як запевняла її Валентина і, навпаки розумний, розсудливий, а не дурний. Аміра точно таким не назвеш - скоріше він наївний, якщо думає, що вона закохається у нього. Але це не біда, нехай помріє… думала Леся.

  Але ні вона, ні всі інші фермери, навіть найближчі члени родини Аміра, ще не знали, що глибоко помиляються. Ніхто й гадки не мав, що Амір був зовсім не таким, яким його бачили. Усі приймали за правду його простоту й сором’язливість, навіть не підозрюючи, що це було лише ретельно продумане удавання. За його скромним виглядом ховалася людина, здатна на дії, які б могли змінити все навколо. Ніхто навіть уявити не міг, що Амір володіє набагато більшим, ніж усі ці фермери разом узяті, — як матеріально, так і духовно.

  Години через дві привезли речі Лесі:

- Занесіть їх, будь ласка, до спальні,- попросила Леся Тараса.

- Добре пані,- кивнув головою робітник.

- Я допоможу вам розкласти речі,- відразу запропонувала свою допомогу Таїсія.

- Ні, дякую, я сама впораюся,- відмовила їй Леся нарешті стискаючи у руках свій смартфон.

  Як з’ясувалося, смартфон уже встиг розрядитися. Леся швидко увімкнула його до зарядного пристрою й одразу побачила кілька пропущених дзвінків. Телефонували і мама, і подруги, і колега з роботи. Вона їм всім передзвонить по черзі, але спершу набрала свою матір.

- Як ви там? Все добре? Марта як?- Леся відразу засипала маму питаннями намагаючись подавити у собі хвилювання.

- Я після пережитого стресу ледве оговталася,- зізналася Раїса Олексіївна.- Я тепер Марту ні на крок від себе не відпускаю. Вольф навіть запропонував собаку купити, вівчарку.

- А що гарна ідея, мамо, погоджуйся, собака буде вас охороняти,- Леся підтримала ідею вітчима.- Я впевнена Марту буде щаслива.

- Так, вона коли почула про собаку почала пригати, у долоні плескати, кричати: «Хочу собаку»,- почала розповідати Раїса Олексіївна, як воно було,- а я то спочатку вагалася, думаю навіщо нам лишні клопоти, а потім подумала, що треба.

- Правильно треба, собака буде вас охороняти, коли на прогулянку ходитимете,- Леся то розуміла, що це повністю не захистить їх, але вже хоч що-небудь.- Мамо, не гайте часу йдіть до притулку і вибирайте найбільшу.

- Я взагалі то думала цуценя взяти… Та годі про це. Ти там як доню? Чи все у тебе добре?- запитала Раїса Олексіївна.

- Мамо, зі мною усе добре, але я тут затримаюся на всю свою відпустку. Тому до вас не зможу прилетіти,- повідомила Леся маму зі смутком у голосі,- але згодом…, може у кінці літа…

- Чим же тебе там той старий кнур підкупив, що ти прямо не хочеш звідки їхати?- Леся відчула образу у голосі матері.

- Мамо, я зустріла тут одного хлопця і закохалася у нього. Ми почали зустрічатися,- Леся вирішила розповісти саме цю версію своїй мамі, щоб якось її заспокоїти, щоб та даремно не нервувала,- можливо у нас щось вийде…

- Хто він? Чим займається? Скільки йому років? Хто його батьки? І світлину мені його скинь,- Раїса Олексіївна щиро пораділа за доньку, бо повірила їй,- я так давно мрію, відгуляти тобі весілля. Уявляю якою ти будеш гарною у весільній сукні... А як його звати? Він тобі ще не пропонував своєї руки та серця?

- Мамо, будь ласка, зупинися,- Леся зробила важкий видих,- мені зараз немає коли відповідати на всі ці питання, але я знайду час.

- Ти хоч скажи як його звати. Хоч щось хочу знати про того, заради кого ти лишаєшся ще там. Як ти з ним познайомилася? Він блондин чи брюнет?- Раїсу Олексіївну прямо переповняла цікавість і вона ніяк не могла вгамувати свої емоції.

  Леся знала, що варто щось сказати, щоб хоч якось заспокоїти маму. Їй було і так сумно від того, що вона її обманювала, а ще й про хлопця доведеться щось вигадувати. Почала каркати себе, що не могла щось інше вигадати, придумати іншу причину через яку ще лишається тут. Якось не подумала про те, що мама у неї аж занадто допитлива.

- Леся, донечко, ти чого мовчиш?- Раїса Олексіївна почала нервувати.

- Мамо, його звати Амір, він брюнет, у його родини ферма поруч з дідусевою,- випалила Леся, вже нічого не вигадуючи, бо подумала, що і цей варіант пройде.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍