Марі-Анна Харт - Тіні забутих гріхів, Марі-Анна Харт

— Це не гра, Бакстер, — Ікар ступив ближче. — Він ще слабкий, йому потрібен догляд.

— І я про це знаю. Дозволь мені просто зробити те, що повинна.

Ікар лише кивнув і відступив убік, даючи їй пройти.

Спускаючись у темницю, Бакстер відчула знайоме тремтіння в пальцях. Їй не подобалося бути тут.

Хантер сидів на холодній кам'яній підлозі, опершись спиною об стіну. Він виглядав виснаженим, але його погляд залишався гострим, пильним. Коли Бакстер увійшла, він повільно підняв голову.

— Ти запізнилася, — його голос був низьким і трохи хрипким.

— Я принесла їжу, тож не скаржся, — відповіла вона, ставлячи на підлогу тацю.

Хантер скосив погляд на їжу, а потім знову подивився на неї.

— Маєш поганий вигляд

Вона різко вдихнула й видихнула, змушуючи себе розслабитися.

— Просто день видався важким. Їж, поки я не передумала бути доброю.

Хантер трохи усміхнувся, але нічого не сказав. Він узяв шматок хліба й почав їсти, а Бакстер сіла навпроти, схрестивши руки на грудях.

— Бачила сьогодні твоїх людей… — Бакстер першою порушила тишу.

Хантер ледь помітно напружився, але швидко взяв себе в руки. Його очі блиснули в темряві, а губи смикнулися в ледь помітній посмішці.

— Вони не чіпатимуть тебе, — його голос був спокійний, проте прихована загроза відчувалася в кожному слові. — Вони навіть не мають права наближатися.

Бакстер склала руки на грудях, недовірливо дивлячись на Хантера.

— Не мають права? — вона хмикнула. — А ти впевнений, що вони послухаються?

Хантер на мить примружив очі, ніби намагаючись зрозуміти, що вона хоче сказати.

— Вони знають, що станеться, якщо не послухають, — Хантер знизав плечима, ніби це було щось само собою зрозуміле.

Бакстер нервово стиснула пальці в кулак.

— Я не хочу, щоб за мною стежили, — її голос був твердим. — Якщо вони знову з’являться біля мого будинку, я сприйму це як загрозу.

Хантер зітхнув, відвівши погляд убік.

— Вони просто спостерігають, — відповів він після короткої паузи. — Це не означає, що вони мають намір нашкодити тобі.

— Мені плювати на їхні наміри, — різко відрізала Бакстер. — Якщо вони не заберуться геть, я сама їх вижену.

Між ними запала тиша. Бакстер відчувала, як напруження в повітрі зростає. Вона намагалася зрозуміти, що саме її дратує більше: те, що Хантер контролює все навколо, чи те, що він вважає, ніби вона потребує його захисту.

— Ти все ще не довіряєш мені, — сказав він нарешті.

Бакстер посміхнулася, але її усмішка була гострою, майже небезпечною.

— Довіра — це розкіш, якої я не можу собі дозволити.

Бакстер різко зітхнула, намагаючись стримати роздратування, і присіла поруч.

— Покажи рану, — коротко кинула вона.

Хантер навіть не поворухнувся. Він просто дивився на неї, наче оцінював, наскільки вона зараз зла, і чи варто провокувати її ще більше.

— Не змушуй мене силоміць тебе оглядати, — додала вона, стискаючи в руках бинт.

Хантер врешті зітхнув і зняв сорочку, відкриваючи груди й живіт, де ще виднілися сліди грубо зашитої рани. Кров вже засохла, але місцями з’явилися темні плями — рана могла загноїтися.

Бакстер взяла чисту тканину, змочила її в антисептику й акуратно провела по його шкірі.

— Чорт… — Хантер злегка стиснув зуби, коли спирт потрапив на відкриту рану.

— Скаржишся, ніби я тобі руку відрізала, — пирхнула вона, продовжуючи обробляти рану.

— Ти й без того досить жорстока, — криво посміхнувся він, але навіть не спробував ухилитися.

Бакстер проігнорувала його слова й почала накладати чисту пов’язку.

Хантер мовчав, втупившись у неї своїм гострим, важким поглядом. В його очах читалася втома, біль, але ще щось інше — щось, що змусило Бакстер відвести погляд першою.

Вона прибрала бинти й взяла чисту серветку, щоб стерти залишки крові зі своїх пальців.

— Тобі потрібно гарно харчуватися, що рана швидше зажила — кинула вона, намагаючись тримати голос рівним.

— А ти, бачу, турботлива, — усміхнувся він куточком губ.

Бакстер зиркнула на нього з-під лоба.

— Ні, просто якщо ти здохнеш, у мене будуть проблеми. А мені і без цього вистачає проблем.

Хантер ледь чутно засміявся, хоча навіть цей рух дався йому важко.

— В такому разі мені варто жити, аби не ускладнювати тобі життя, — пробурмотів він, опускаючи голову назад на холодний камінь стіни.

Бакстер не відповіла. Вона встала, змахнувши з колін невидимий пил, і взяла порожню тарілку, яку принесла ще раніше.

— Я принесу ще їжі, — кинула вона через плече.