Томас Харріс - Ганнібал

— Привіт, — сказав він, ледве рухаючи язиком, розпухлим від стоматиту. Старлінг за п’ять футів відчувала його дихання. Рука під курткою перемістилася від зброї до балончика з «Мейсом».

— Привіт, — відповіла Старлінг. — Будь ласка, станьте туди, спиною до ґрат.

Чоловік не поворухнувся.

— Ти Сус? — спитав він.

— Ні, — сказала Старлінг. — Я не Ісус.

Голос. Старлінг пам’ятала цей голос.

— Ти Сус?!

Чоловік кривив лице.

Цей голос. Ану думай.

— Привіт, Семмі, — сказала Старлінг. — Як ти? Щойно про тебе згадувала.

Що там про Семмі? Інформація прибувала швидко, у довільному порядку. Виклав голову своєї матері на тацю для пожертв, поки паства співала «Віддавай Господу найкраще». Сказав, що то найдорожча річ у нього. У Придорожній баптистській церкві. Побивається, як казав доктор Лектер, що Ісус десь забарився.

— Ти Сус? — мовив Семмі, цього разу жалісно. Він поліз у кишеню й витяг звідти недопалок, чималий, понад два дюйми завдовжки. Виклав його на осколок тарілки й простягнув, пропонуючи Старлінг.

— Семмі, вибач, ні. Я не…

Семмі раптом ожив, розлютився, що вона не Ісус, і у вогкому коридорі загримів його голос:

— Я ХОЧУ ТИ ЗІ СУСОМ!

Я ХОЧУ ТИ З РИСТОМ!

Він замахнувся осколком тарілки з вигнутим, мов мотика, гострим краєм і зробив крок до Старлінг, ступивши обома ногами в калюжу, скорчивши обличчя, хапаючи вільною рукою простір між собою і Старлінг.

Спиною вона відчула тверду поверхню шаф.

— І ТИ ПІДЕШ З ІСУСОМ… ЯК БУДЕШ МОЛОДЦОМ, — промовила Старлінг голосно й чітко, мов гукала до нього з далини.

— Угу, — спокійно мовив Семмі й зупинився.

Старлінг порилася в сумочці, знайшла шоколадний батончик.

— Семмі, у мене є «снікерс». Любиш «снікерс»?

Він нічого не відповів.

Вона поклала «снікерс» на коричневу папку й простягнула її до Семмі так само, як він простягав свою тарілку.

Він зробив перший укус, навіть не знявши обгортки, потім виплюнув папір і знову вкусив, з’ївши півбатончика за одним разом.

— Семмі, тут іще хтось був?

Він проігнорував питання, поклав решту батончика на тарілку й зник за купою матраців у своїй старій камері.

— А це що, блін, таке? — спитав жіночий голос. — Дякую, Семмі.

— Хто ви? — гукнула Старлінг.

— Не ваше собаче діло.

— Ви живете тут із Семмі?

— Та ні. Прийшла на побачення. Ви не могли б нас залишити наодинці?

— Так. Відповідайте на мої питання. Ви тут давно?

— Два тижні.

— Тут іще хтось був?

— Якісь бездомні, Семмі їх вигнав.

— Семмі вас захищає?

— Полізь до мене — дізнаєшся. Я ще добре ходжу. Я дістаю харчі, а він має безпечне місце, де їх можна з’їсти. Багато хто має таку домовленість.

— Хтось із вас бере участь у якійсь соціальній програмі? Не хочете туди потрапити? Я можу допомогти.

— Він уже це пройшов. Виходиш у світ, крутишся, як шмат лайна, а тоді повертаєшся до знайомих місць. Що ви шукаєте? Чого вам треба?

— Деякі лікарняні справи.

— Якщо їх тут нема, то хтось украв — щоб до цього дійти, великого розуму не треба.

— Семмі? — покликала Старлінг. — Семмі?

Семмі не відповів.

— Він спить, — відповіла його подруга.

— Якщо я лишу тут трохи грошей, ви купите собі поїсти? — спитала Старлінг.

— Ні, я куплю випивку. Їжу можна знайти. А випивку не знайдеш. Дивіться, щоб вам у зад двері не стукнули, як будете виходити.

— Я покладу гроші на стіл, — сказала Старлінг.

Їй хотілося бігти, вона згадала, як виходила від доктора Лектера, згадала, як обхопила себе руками, коли йшла до острова спокою, де колись був пункт санітара Барні.

У світлі, що падало від сходового майданчика, Старлінг дістала з гаманця двадцятидоларову банкноту. Поклала гроші на пошарпаний, покинутий стіл Барні й притиснула порожньою винною пляшкою. Розгорнула пластиковий пакет із магазину та поклала туди обгортку від справи доктора Лектера, де тепер лежали документи Міґґса, і порожню папку самого Міґґса.

— Бувайте. Бувай, Семмі, — гукнула вона до чоловіка, який кружляв-кружляв світом, а тоді повернувся до знайомого пекла. Вона хотіла висловити сподівання, що Ісус невдовзі прийде, але подумала, що це було б дурістю.

Старлінг вибралася на світло, аби й собі продовжити кружляти світом.

Розділ 12

Якщо дорогою до пекла є бічні «кишені», то вони неодмінно мають бути схожі на пункт невідкладної допомоги при Мерілендській багатопрофільній лікарні милосердя. Понад присмертним виттям сирен, понад виттям людей при смерті, понад торохкотінням нош із крапельницями, понад вереском і криком з каналізаційних люків здіймаються стовпи пари, забарвлені червоним від великої неонової вивіски «ШВИДКА ДОПОМОГА», сяють, мов вогняний стовп самого Мойсея, у пітьмі та перетворюються на хмари при денному світлі.

Барні вийшов зі стовпа пари, зводячи могутніми плечима під курткою, похиливши вперед круглу обстрижену голову, і широкими кроками міряв порепаний асфальт, йдучи на схід, назустріч світанку.

З роботи він вийшов на двадцять п’ять хвилин пізніше, ніж зазвичай, — поліція привезла обдовбаного сутенера з вогнепальним пораненням, який полюбляв бити жінок, і старша медсестра попросила Барні затриматися. Вони завжди просили Барні затриматися, якщо надходили пацієнти, схильні до насильства.

Кларіс Старлінг позирнула на Барні з-під глибокого каптура куртки й пропустила його вперед на півкварталу іншим боком вулиці, а тоді вже підхопила на плече свою містку сумку й пішла за ним. Коли він пройшов паркінг та автобусну зупинку, Старлінг відчула полегшення. За Барні легше стежити пішки. Вона не знала напевне, де він мешкає, і мала дізнатися, перш ніж він її помітить.

У тихому районі за лікарнею мешкали «сині комірці» змішаних рас. Район, де на автівку бажано ставити запобіжний замок, але забирати з собою на ніч акумулятор не треба, і діти можуть гратися надворі.

За три квартали Барні перечекав, доки з тротуару з’їде мікроавтобус, а тоді повернув на північ, на вулицю з вузенькими будинками, деякі — з мармуровими сходами й охайними садочками. Кілька порожніх вітрин — шибки неушкоджені й намилені. Магазини тільки починали відчинятись, і перехожих було мало. Припарковані обабіч вулиці вантажівки на півхвилини затулили їй огляд, і вона мало не наштовхнулася на Барні, запізно помітивши, що він зупинився. Старлінг уже була навпроти нього, на іншому боці вулиці, коли він знов опинився в її полі зору. Може, він теж її побачив, але Старлінг була не певна.

Він стояв, засунувши руки в кишені куртки, похиливши голову, з-під брів дивився на якийсь кавалок, що рухався посеред вулиці. На дорозі лежав мертвий голуб, одне крило тріпотіло від поривів вітру, що здіймали машини.