Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

— Бо тебе зранили?

Цкуру кивнув.

— Я тебе розумію, — сказала Сара замислено. — Але мені видається, що навіть якщо вкінці ти зазнав страждань і розчарування, все одно тобі поталанило. Не так часто трапляється, аби навіть двоє людей приросли серцем одне до одного. А вас було аж п’ятеро, хіба це не диво?

— Так, це було майже диво, і мені пощастило його зазнати. Справді, — сказав Цкуру. — Але шок від того, що я це втратив, а точніше, що у мене це відібрали, був, відповідно, дуже сильним. Відчуття втрати, ізольованість... Словами цього не передати.

— Але ж минуло шістнадцять років. Ти вже дорослий чоловік за тридцять п’ять. Яким болючим не був би удар, уже час це подолати.

— Подолати... — повторив за нею Цкуру. — Що ти конкретно маєш на увазі?

Сара поклала руки на стіл. Розпластала долоні. На мізинці лівої руки у неї був перстень мигдалеподібної форми. Вона довго на нього дивилася. Тоді підвела погляд:

— Мені здається, що вже пора з’ясувати, чому твої друзі так безсердечно порвали з тобою. Що змусило їх це зробити.

Цкуру хотів допити каву, але побачив, що горнятко порожнє, і поклав його назад на блюдце. Горнятко несподівано голосно дзенькнуло. На той звук підбіг офіціант, налив їм води з льодом.

Коли він пішов, Цкуру сказав:

— Я вже говорив, що хотів би про це забути. Рана поволі затягнулася, я, як міг, переміг біль. На це пішло багато часу. Я не хотів би ятрити її знову.

— Не знаю... Може, твоя рана затягнулася лише зверху? — Сара заглянула йому в очі. — Але всередині тихо продовжує стікати кров’ю? Ти так не думав?

Цкуру замислився. Не знав, що сказати.

— Слухай, напиши мені їхні імена та прізвища. І ще в якому ліцеї ви навчалися, рік випуску, де продовжили навчання і тодішню адресу.

— І що ти з цим робитимеш?

— Я спробую довідатися, де вони зараз живуть і чим займаються.

Цкуру раптово почав часто дихати. Він узяв склянку і відпив ковток води.

— Навіщо?

— Щоби ти зміг із ними зустрітися, поговорити й отримати відповідь, що ж трапилося шістнадцять років тому.

— А якщо я скажу, що не хочу?

Сара перевернула долоні тильною стороною догори. Але її погляд був спрямований просто на Цкуру.

— То я змушена буду сказати прямо.

— Звичайно.

— Мені не хотілося б цього говорити.

— Що би це не було, я хочу знати, що ти думаєш.

— Пригадуєш, попереднього разу я сказала, що не хочу йти до тебе додому? А знаєш чому?

Цкуру кивнув.

— Ти добрий, і я думаю, що тебе люблю. Як чоловіка, — сказала Сара, тоді зробила невеличку паузу: — Але у тебе, напевно, є якась душевна проблема.

Цкуру дивився на Сару мовчки.

— Тепер говорити буде ще важче. Тобто важче виразити словами. Те, що я скажу, прозвучить дуже примітивно. Але це така річ, що її неможливо розкласти у шухлядки і пояснити логічно. Бо це просто відчуття.

— Я довіряю твоїм відчуттям, — сказав Цкуру.

Вона легко прикусила губу, зміряла на око якусь віддаль і тоді сказала:

— Коли ми кохалися, я відчувала, що ти десь не тут. Трохи на віддалі. Ти був дуже ніжним і все було чудово, але...

Цкуру ще раз узяв порожнє горнятко від кави, охопив його долонями. Тоді знову поставив на блюдце. Якомога обережніше.

— Не розумію. У той час я думав лише про тебе. Я не пригадую, аби відволікався на щось інше. Я б і не зміг.

— Може, й так. Може, ти думав лише про мене. Я вірю, якщо ти так кажеш. Але все-таки у твоїй голові щось сиділо. У мене було відчуття, що між нами віддаль. Може, такі речі бачать лише жінки. У кожному разі, я хочу, аби ти знав, що я не зможу бути в таких стосунках довше. Навіть якщо тебе люблю. Я значно захланніша і пряміша на вдачу, ніж видається. Якщо ми прагнемо серйозних стосунків, я не хочу, аби поміж нами щось стирчало. Бозна-яке щось. Розумієш, що я хочу сказати?

— Тобто ти вже не хочеш мене бачити?

— Ні, — сказала вона. — Я не маю нічого проти того, щоби бачитися і розмовляти з тобою. Мені приємно. Однак до тебе додому я не піду.

— Тобто ти не хочеш зі мною зустрічатися?

— Думаю, що не можу, — мовила вона.

— Причина у моїй душевній проблемі?

— Так. У тебе є якась душевна проблема. Вона сидить у тобі значно глибше, ніж ти гадаєш. Але ти міг би її подолати, якби лише захотів. Це майже як ремонт станції, на якій слід усунути виявлені недоліки. Для цього треба просто зібрати дані, зробити точне креслення, скласти чіткий план робіт. Найважливіше — визначити черговість справ.

— Для цього я повинен зустрітися і поговорити зі своїми колишніми друзями. Це ти хочеш сказати?

Вона кивнула головою. — Ти повинен подивитися минулому в обличчя, але не як наївний і вразливий хлопець, а як самостійний чоловік і професіонал. Подивитися не на те, шо хотілося би бачити, а на те, що треба. Якщо ти цього не зробиш, житимеш далі зі своїм тягарем. Тому я тебе прошу, скажи мені, як звати твоїх чотирьох друзів. Спочатку я розвідаю, де вони і що зараз роблять.

-Як?

Сара замахала головою з відчаю:

— Ти ж закінчив політехніку. Не користуєшся інтернетом? Не чув про «Ґуґл» і «Фейсбук»?

— Звісно, в роботі я використовую інтернет. Знаю теж «Ґуґл» і «Фейсбук». Звичайно. Але приватно я майже ними не користуюся. Мені щось не дуже цікаво.

— Слухай, довірся мені. Я на цьому знаюся, — сказала Сара.

Після ресторану вони пройшлися до Шібуї (Район центрального Токіо). Була чудова весняна ніч, коли вже завертає на літо. Великий жовтий місяць ховався в імлі. Повітря пахло вільгістю. Поділ її сукні гарно тріпотів на вітрі, неначе потік струмка. Ідучи поряд, Цкуру уявляв собі її тіло, сховане під сукнею, як би він знову хотів його обійняти. Згодом відчув, як стверд його пеніс. У його бажанні немає нічого поганого. Це природне почуття і прагнення здорового дорослого чоловіка. Однак, можливо, що у