Максим Іванович Дідрук - Твердиня, Максим Іванович Дідрук

— Нє, — українець видушив із себе посмішку, — я ще трохи посиджу й буду вилазити — ніби попускає. Ви поки хавку готуйте.

— Обмотай помідорки вогким рушником, — порадив чех, — ефект той самий буде.

— Так і зроблю.

Ґрем протиснувся біля Яна та вислизнув до вітальні. Перетнув кімнату, підійшов до холодильника.

— Із чого почнемо? — відчиняючи дверцята, голосно спитав американець. — У нас із минулого разу ще «Budweiser» є.

— «Bud», — випалив чех.

— «Bud», — луною повторив Сьома.

То був справжній чеський «Budweiser Budvar», а не, як повторював Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кільканадцять пляшок із Чехії, вважай, просто із заводу. Левко надавав перевагу німцям.

— Мені «Paulaner»!

— О’кей, баддіс, замовлення прийнято, — Ґрем дістав пляшки й зачинив холодильник.

Чех розпаковував чипси, а росіянин узявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хліба зі шматками бекону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і однозначно найлегший етап подорожі — планування.

XI

18 березня 2012, 16:26 (UTC +1)

Вілла Бенґта

— На цей момент ми маємо три варіанти, — мовив Сьома, — Ісландія, Мексика та Кенія.

За вікном швидко сіріло. Сіявся тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подібному дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розташувався на старезній табуретці з протилежного боку стола (оскільки кормову частину українця, наче в борця сумо, все ще обмотував мокрий рушник, на диван хлопця не пустили). Край столу стриміла така сама ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ввімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки й лежала купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки із закусками, а також пляшки з пивом. У кімнаті панувала затишна півтемрява та смачно пахло сухою деревиною.

— Так, три, — підтакнув Ян. — Я за Ісландію, — глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.

— Що в тій Ісландії? — підняв руки Ґрем. — Давайте до Кенії, там дика природа, там круто…

— …і скажено дорого, — доказав Ян, закидаючи до рота апетитного сухарика. — Я шукав на сайтах: сама машина може стати в сотню баксів на день. І хостели недешеві.

— Пф-ф… — пирхнув мулат, для якого гроші ніколи не складали проблему.

До вчорашнього дня Левко хотів поїхати до Мексики, особливо на півострів Юкатан, — помандрувати містами, що лишилися від майя, проте зараз українець мовчав, вижидаючи, що скаже Сьома.

— Почекайте, — Семен виставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. — Я хочу запропонувати четвертий варіант, — росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі й із подробицями переповів американцеві та чеху позавчорашню розмову зі старим художником.

Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздивились її.

— Ти гадаєш, Паїтіті існує? — Мулат із недовірою глянув на Семена.

— Мені відомо не більше, ніж тобі, Ґреме, — ухилився від прямої відповіді росіянин. Потому дістав із файла на столі три аркуші А4 й роздав друзям. — Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти про Паїтіті. Ознайомтесь.

Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен нишпорив інтернетом у пошуках інформації, та уявити не міг, що все так серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на суперсекретному засіданні в Ленглі, штат Вірджинія. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на кумедно викривлену шию), та водночас — якимось дивним чином — Семенова статечність налаштовувала хлопців на серйозний лад.

Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи й заходилися читати.

Паїтіті (Paitití, Paytiti, Paipite, Paykikin) — загублене (за іншою версією — міфічне) місто в сельві за Андами, ймовірно розташоване на південному сході Перу в лісах Мадре-де-Діос, на півночі Болівії або ж на південному заході Бразилії. Існування чогось за назвою Паїтіті безсумнівне, проте до сьогоднішнього дня через неприступність регіону жодних руїн не знайшли. Окремі експедиції зникли безвісти. Втім, Паїтіті не ототожнюють із будь-якими іншими відомими руїнами Південної Америки.

В іспанських архівних документах періоду конкісти Паїтіті прирівнювали до Ельдорадо тому, що місто було нібито наповнене золотом, навіть будинки та дороги зроблено із дорогоцінного металу. За легендою саме в цій твердині інки втаїли незліченні багатства, що не дають спокою дослідникам та авантюристам упродовж декількох століть.

В окремих колоніальних хроніках Паїтіті — це топонім, що позначає східний кордон імперії інків. Іноді йдеться про країну в амазонській сельві, на яку натрапили інки під час однієї зі східних експедицій. Легенди стверджують, що після конкісти частина інків мігрувала до Паїтіті, а їхні нащадки жили в сельві протягом усього XVII, а можливо, й XVIII століття — подалі від європейців із їхньою жадобою та кровожерливістю. В історичних документах цього періоду фігурують посилання на Паїтіті як на живу, заселену країну.

У XIX столітті вони раптово зникають.

Дочекавшись, поки приятелі підведуть голови від аркушів, Сьома продовжив:

— Я виокремив цю інформацію для того, щоб ви зрозуміли: все, що я говоритиму далі, — лиш легенди, непідтверджені документально розповіді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ви мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібрано на ось цьому аркуші, — росіянин постукав указівним пальцем по роздруківці. — Продовжувати? — він обвів Левка, Ґрема та Яна поглядом. Перша реакція обнадіювала. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавились. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати передусім. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом траплялися під час поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно виглядав на папірці, роздрукованому вдома, за реальних умов раптом не спрацьовував), керування перебирав Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вдасться; якщо він схилить на свій бік Левка, із рештою вони разом упораються швидко.

— Так, — погодився Ґрем.

— Почну з історії, котра, на перший погляд, не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?

Хлопці синхронно замотали головами.

— 1531 року іспанський авантюрист Франциско Пісарро із двомастами відбірними головорізами вирушив на завойовування Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Чисельність її населення, за різними даними, коливалася від 10 до 12 мільйонів осіб, із яких двісті тисяч були воїнами. 16 листопада 1532-го, після року виснажливих сутичок на узбережжі та в горах, Пісарро спочатку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інкського імператора Атауальпу. Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам