Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

сходах вже чулися кроки місіс Гадсон. Рвучко я засунула книжечку шифрів глибоко за пазуху, закрила шухляду, трьома м’якими швидкими кроками повернулася до свого крісла й тільки-но вмостилася, загорнувшись у дощовик, як зайшла місіс Гадсон, несучи тацю.　

— Пригощайтеся чаєм, міс! — Вона налила й подала мені цей життєдайний напій, а потім — який жах! — налила чашечку й собі та підсіла скласти мені компанію. — Вам досі холодно, люба? Може, відкинете дощовик за плечі, щоб вам було зручніше пити.　

Я крутнула головою, без проблем вдаючи непослідовну, майже істеричну панянку в біді (бо мені таки було тривожно), проте подумала: «Це нікуди не годиться». Мабуть, я трохи переграла. Що, як співчутлива місіс Гадсон планує панькатися зі мною, доки не повернеться мій брат?　

— Не бажаєте пирога з горіхами? — Жінка простягнула мені тарілку.　

Знову крутнувши головою, я невпевнено мовила:　

— Н-ні, дякую. Я, ем-м, місіс… — я урвала мову саме вчасно.　

— Гадсон, люба.　

— Місіс Гадсон, я хотіла спитати… — Вдати зашаріле лице неможливо, та мені й не треба було — я почервоніла по самі вуха, бо таки й справді сором’язлива. — Природна потреба… — пробубоніла я. — Чи не можна було б…　

— Ох, бідолашна, звичайно! — І добродушна жінка схопилася на ноги. — Можете трішечки зачекати? Я мушу піти, гм-м, усе підготувати.　

Я знала, що вбиральня розташована в найдальшому кінці помешкання на першому поверсі, біля чорного входу, бо такі «хатні зручності» видають каналізаційний сморід. Нікому не хочеться, щоб вони були поруч із кухнею чи вітальнею. І місіс Гадсон, перш ніж мене туди провести, мала перевірити стан вбиральні, напахтити П, принести туди глечик гарячої води та свіжий рушничок.　

Щойно на сходах стихло відлуння її кроків, я підхопилася, навшпиньках підійшла до дверей братової кімнати й тихо їх прочинила. Прислухавшись і не почувши нічого, що могло б мене насторожити, я вислизнула, залишивши двері відчиненими, щоб не видавати зайвих звуків, зачиняючи їх. Тихцем зійшла вниз і безперешкодно втекла через головний вхід, адже місіс Гадсон, певна річ, досі була зайнята, задовольняючи моє вельми делікатне прохання. Напевно, вона почула, як за мною зачинилися важкі вхідні двері. Але я побігла, а до стоянки кебів на розі було недалечко.　

Візник недовірливо глянув на таку кепсько одягнену пасажирку, але я кинула йому соверен і стрибнула в карету.　

— Британський музей!　

Золота монета в руці миттєво переважила здивування чи опір із боку візника, тож він негайно взявся до справи.　

Я насунула каптур дощовика якнайнижче, щоби приховати лице, й нетерпляче витерла руками сльози. (Свою хустинку разом із цибулиною я десь загубила.) Більше не рюмсати, наказала я собі — ідучи на дещо ризиковане, навіть нерозумне, мені слід бути напоготові.　

Кеб зупинився біля сходів Британського музею.　

Замість того щоб вийти, я визирнула з тіні кеба. Знайти брата Шерлока було досить легко: він сперся на одну з колон у стилі грецького відродження цього шанованого закладу, пихкаючи цигаркою, — образ нікчемного нероби. Дуже ймовірно, що якийсь констебль незабаром візьме його за барки й накаже забратися звідти. Що ж до мами, то не було жодного її сліду. Якби раптом повідомлення таки надійшло від неї, тобто Шерлок перехопив би його, а не склав самотужки, якби матінка таки з’явилася, то брат, певна річ, тут би не ошивався.　

Полегшено зітхнувши, я посміхнулася. Увесь цей час я мала рацію. Матінка була в надійному місці десь за містом, а Шерлок намагався перехитрити свою безславну молодшу сестру. Коли він повернеться додому, то побачить, хто з нас розумніший.　

Візник з’явився біля дверей.　

— Міс?　

— їдьмо далі, — сказала я йому.　

Решту вечора у теплі невеличкого вогнища я блаженно вертіла в руках віднайдену книжечку шифрів. Яке це щастя — знову побачити знайому першу сторінку, витончено обведену маминими золотавими та брунатними хризантемами навколо написаного нею від руки «О ЛОН ЕРІ ВЕР ЕПЇ ОМИ МЕТ НАЗ ИРХ». І дещо нове: на цій сторінці Шерлок олівцем написав розгадку: «ЕНОЛО ПЕРЕВІР МОЇ ХРИЗАНТЕМИ».　

На наступній сторінці, оздобленій анемонами, він написав друкованими літерами: «ЗАЗИРНИ В МОЇ АНЕМОНИ ЕНОЛО». І так далі: він розгадав послання, проілюстроване плющем на тину («ЕНОЛО ПЕРЕВІР МОЇ НАВЕРШНИКИ»). Власне, йому вдалося розшифрувати всі послання, в тому числі й ті, які я не подужала. На сторінці, оздобленій братками: «ХАЙ БУДЕ ЛЕГКО НА ТВОЄМУ СЕРЦІ ЕНОЛО ПЕРЕВІР МОЄ ДЗЕРКАЛО». Я з болем задумалася, яке саме дзеркало і що мій брат знайшов за ним. Може, не тільки гроші? Можливо, записку від матінки з вибаченнями чи то прощальними словами, з висловленням турботи або навіть…　

Я спинила себе занадто близько від слова «любов». У матусі були важливіші справи. Вона жінка з характером, розумом і принципами. Суфражистка, невтомна у своїй відданості питанням прав слабкої статі. Вільнодумиця. І художниця.　

Дуже хороша художниця, про що свідчать любовно — або, щоби вдатися до іншого слова, — вишукано зображені квіти, які прикрашають книжечку в моїх руках.　

Хоча я понад усе любила мамині роботи, та тепер зрозуміла, що більше звертаю увагу на братові примітки. Він написав їх олівцем так легко, що я могла б стерти їх без зусиль, і моя книжечка шифрів знову стала б такою, якою її подарувала мені матінка. Але, на свій подив, я виявила, що хотіла б зберегти Шерлокові «втручання». Мені хотілося щось мати й від брата, хай то будуть навіть маленькі, стрункі написи під маминим мистецьким почерком.　

На мою думку, почерк багато розповідає про людину — як про те, що на видноті, так і про приховане. Я вважала свого брата Шерлока видатним детективом, проникливим і владним, але його почерк дрібніший, ніж у матері. Він не вважає себе аж таким визначним. Можливо, брат по-своєму трохи сором’язливий, як і я. Хоча й суворо логічний. Вигадливий почерк моєї матері можна було б списати на художній хист, але водночас, як мені здавалося, він виказував її прагнення, мрії, ідеалізм. А в друкованих літерах мого брата — жодних мрій. Тільки суворий реалізм науковця.　

Хоча, застерегла себе я, за інших обставин, можливо, у листі до друга, написаному від руки, проглядалося б більше душевності. У людей можуть бути різні почерки. От взяти хоча б леді Сесілію.　

Хоча, можливо, це не найкращий приклад. Адже її почерки занадто різні. З одного боку, стримані, правильні, елегантні нотатки й листи, і по-дитячому великі, написані задом наперед карлючки — з іншого…　

…боку.　

І раптом у напівдрімоті перед каміном, без жодної думки про те, щоб зробити щось чи когось знайти, я яскраво уявила письмовий стіл