Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

Жінка витріщилася на мене, але розсудливо утрималася від запитань. Ми розійшлися: вона, радісна, у моїй накидці та з кругленькою сумою грошей, а я, у її дощовику та з її кошиком, пішла, вигукуючи з відповідною вимовою, властивою простолюду: «Помаранчі, шнурки, обновки!»　

Хороший маневр, і до того ж доречний, бо тепер я мала змогу ходити туди-сюди цією частиною Бейкер-стріт цілих сорок п’ять хвилин (ба навіть продала дві серветки для чорнильних ручок!), доки не побачила Шерлока Голмса, що виходив зі свого помешкання.　

Не в джентльменському вбранні, звісно. Він замаскувався настільки, щоб я не помітила й не впізнала його, аж доки не стане запізно. Тож він убрався як звичайний робітник: у пальто, підперезане ременем, фланелеву сорочку й полотняний кашкет, з-під якого на лоб спадало волосся.　

Рішучим кроком він рушив у напрямку Британського музею і проминув мене, навіть не глянувши. Крім того, що напустив чуба на лоба, він нічогісінько не змінив на обличчі, і з болем у серці я зауважила, що його яструбине лице дійсно зблідло та змарніло, як і казав його друг Ватсон.　

Мовчки страждаючи від дивного внутрішнього болю, я дивилася, як він проходить повз.　

Набравши в груди повітря, я напружено видихнула.　

І рушила далі.　

Зупинившись біля овочевої крамнички, я поставила кошика й ногою підсунула його під ящик, на якому були викладені яблука. Відтак купила половину цибулини.　

Дорогою до будинку номер 221 я замотала її в хустинку й приклала до очей, які миттєво почали сльозитися.　

Чудово.　

Цієї суворої пори року на вулицях уже панував присмерк. Авжеж, мій брат обрав такий час, бо це сприяло його задуму. Вже стемніє, коли Шерлок дійде до сходів музею, де…　

Ох, матінко, а що, як я жахливо помиляюся? Що, коли ти все-таки там чекаєш на мене?　

Цибулина в хустинці стала непотрібною. Від цієї думки я справді заплакала.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Немолода жінка у скромних блузці та спідниці вийшла на мій стукіт, вона здавалася спантеличеною, але не враженою моїм риданням на порозі.　

— Чи… вдома… містер Шерлок Голмс? — запитала я між схлипами. Я забула, що маю говорити як кокні[17] («Олмс»), що пасувало б моїй зовнішності, але жінка, можливо, нічого не помітила через мій плач.　

— Бережи тебе Боже, люба! А він щойно пішов. — Сивоволоса місіс Гадсон, яка закуталася в шаль, щоб поговорити зі мною, виявилася чуйною людиною. Я, звісно, знала власницю квартири з творів доктора Ватсона, але пильнувала, щоб не назвати її на ім’я.　

Я заголосила:　

— Але… але я… мушу побачити його сьогодні.　

— Я не знаю, коли він повернеться, міс.

— Мені… все одно. У мене… така біда. Я почекаю.　

— Але його може не бути годинами, — тремтячи навіть під шаллю, вона відступила на кілька кроків у глиб будинку, готуючись зачинити двері. — Чому б вам не прийти пізніше?　

— Я зачекаю. — Хлипаючи, я плюхнулася на крижаний ґанок.　

— Господь із вами, люба, ви не можете чекати тут. Ви ж замерзнете. Заходьте, заходьте.　

Як я й сподівалася, вона повела мене нагору й впустила до вітальні мого брата.　

— Боже… — пробурмотіла я, трохи забувшись від здивування безладом. Я ще ніколи не бувала в холостяцькому житлі. Звісно, з творів доктора Ватсона я знала, що там буде тютюн (у носку персидської туфлі, не інакше!) і скрипка (інструмент і смичок недбало кинуті на стільці), листи, пришпилені складаним ножем до камінної полиці, дірки від куль у стінах і таке інше. Але я була погано підготовлена до того, чого тут не буде. Ніяких квітів. Жодних мереживних подушок. Ані натяку на волани на кріслах.　

Схоже, бути чоловіком — це коли бракує здатності бути жінкою.　

Місіс Гадсон поцокала язиком, дивлячись на розкидані всюди книги й папери.　

— Містер Голмс охайний в одязі та особистих звичках, але не в побуті, — виправдовувала вона його. — Він справжній джентльмен. Яка б у вас не була скрута, він зробить усе можливе, аби допомогти вам, міс, і неважливо, можете ви йому заплатити чи ні.　

Від її слів мені на очі знову навернулися сльози, адже, попри підступні плани Шерлока, я хотіла вірити в його добре серце.　

— Дозвольте взяти у вас плащ, міс! — Місіс Гадсон хотіла було зняти його з моїх плечей.　

— Ні! — Я міцніше загорнулася в дощовик, адже він прикривав занадто модну сукню Айві Мешл. — Ні, — повторила я, — дякую. Мені холодно.　

— Добре, міс, тоді просто сідайте. — Добра жінка звільнила від газет крісло біля каміна. — Я принесу вам чаю.　

І вона квапливо вийшла.　

Не встигла місіс Гадсон зачинити за собою двері, як я підхопилася і якомога тихіше підійшла до братового столу, нетерпляче змахуючи віями сльози з очей. Із затуманеним поглядом я перебрала гору паперів, але не знайшла того, що шукала, й кинула їх.　

На вже прибраному столі не залишилося нічого, крім лампи й письмового приладдя.　

Звісно, предмет моїх пошуків міг бути де завгодно в кімнаті, але я припускала, що брат, хоча й може кинути скрипку на стілець, поводився б із важливим доказом дуже дбайливо. Я спробувала зазирнути в шухляду столу.

Замкнена.　

Діставши з-під дощовика свою брошку, себто кинджал, я вставила його тонке, мов у стилета, лезо в замкову шпарину й намацала механізм замка.　

Мушу визнати, що мені не бракувало досвіду в цьому мистецтві. Усі заповзятливі діти, які ростуть побіля добре захищених комор і цукорниць, врешті-решт вчаться зламувати замки.　

Цей теж клацнув і піддався. Повернувши кинджал у схованку під виглядом брошки, я висунула шухляду столу.　

Я очікувала побачити пера, промокальний папір, дерев’яну лінійку й таке інше.　

Проте нічого подібного не помітила.　

Натомість у шухляді містилася своєрідна «композиція» з братового специфічного життя: револьвер, коробка з патронами, маленька пляшечка з якоюсь прозорою рідиною, що лежала на боці, голка та шприц (як у лікаря) у відкритому оксамитовому футлярі, а також вишукана фотографія гарної жінки в рамці — предмет, що викликав у мене неабияке зацікавлення, коли я знайшла час про нього подумати.　

Але все це я побачила вже у спогадах. Тієї миті вся моя увага була прикута до предмета, що лежав зверху на всій цій купі.　

Тремтячими пальцями я схопила її — дорогоцінну, проілюстровану й написану від руки книжечку з шифрами, яку створила для мене матінка. Я вкотре заплакала, побачивши її знову. Проте цілувати її, пригортати й таке інше зовсім не було часу. На