Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

часто мріяла, як добре було б із кимось дружити чи мати сім’ю, не дивакувату й розрізнену, а справжню, яка проводила б вечори за читанням у вітальні, досі я не усвідомлювала, що хотіла б мати батька. Мій тато помер, коли мені було чотири роки, і до цієї пори я не надто за ним і сумувала.　

А тепер почала.　

— Я, ем-м, боюся… тобто я не заберу багато вашого часу, — сказала я доктору Ватсону, трохи затинаючись від раптовості почуттів, що нахлинули на мене. — Доктор Раґостін, е-е-е, розглянув вашу справу й, ем-м, послав мене дещо вас запитати.　

— Звичайно. Я дуже радий чути, що він зацікавився. Саме вчора я думав, що треба зайти до нього в офіс і розпитати… аж тут нагодилися ви. Будь ласка, продовжуйте.　

— Доктор Раґостін цікавиться, чи містер Шерлок Голмс не відстежував якихось шифрів в особистих оголошеннях «Пел-Мел Газет»?　

— Голмс завжди переглядає «шпальти відчаю» в усіх найпопулярніших газетах, — відповів Ватсон.　

— Гаразд, але якісь конкретні шифри? Чи не помічали ви чогось на його столі, наприклад, коли відвідували його?　

— О, звісно, та це ніяк не стосується газети. Шифри, так, але це була маленька тоненька книжечка ручної роботи з акварельним квітковим малюнком на обкладинці. Зовсім не те заняття, якого можна було б очікувати від Голмса. Більше схоже на жіноче хобі. Голмс аж визвірився на мене, коли я хотів роздивитися ближче.

Мої побоювання підтвердилися. Почуваючись трохи млосно, я заплющила очі.　

— Міс Мешл? Знаю, ви казали, що прийшли не задля лікарської консультації, але… ви нездужаєте?　

— Просто жахливо болить голова, докторе Ватсоне.　

І було від чого їй розболітися. Це «жіноче хобі» — напевно моя книжка шифрів, яку мама виготовила й подарувала на мій нещасний чотирнадцятий день народження, щоб таємні повідомлення з неї підказали мені, де заховане багатство, яке вона накопичила. Це був без перебільшення мій найцінніший пам’ятний подарунок від матінки. Але першого ж дня в Лондоні її поцупив у мене розбійник, поки я була непритомна, тож я вважала, що втратила книжечку назавжди.　

Тепер зрозуміло, що тоді сталося: коли інспектор Лестрейд зі Скотленд-Ярду з’явився заарештувати Каттера, він обшукав каюту човна та знайшов цю уквітчану книжечку, таку несумісну з подібним місцем. Тож і вирішив показати її своєму приятелю Шерлоку Голмсу. Або, можливо, видатний детектив сам проводив обшук і побачив книжечку на власні очі.　

І впізнав почерк своєї матері.　

Отже, так брати й дізналися про мої кошти. Розгадавши шифри, Шерлок, напевно, порозпитував чи провів розслідування в нашому спільному домі, Ферндел-Холі.　

Дуже ймовірно, що заразом він виявив і зв’язок із шифрами, які бачив в особистих оголошеннях «Пел-Мел Газет», де згадувалися хризантема й плющ. І майже напевно розгадав і їх. Він, так би мовити, «підслуховував» наші з мамою розмови.　

А тепер і сам розмістив оголошення, щоб заманити мене в пастку.　

— Міс Мешл, — стурбовано озвався доктор Ватсон. — Ви маєте кепський вигляд.　

Змірявши мені пульс і поцікавившись, що я їла на обід, добросердий лікар дав мені брому й змусив лягти на кушетку в оглядовій кімнаті, поки сам консультував інших пацієнтів. Мабуть, минула година, перш ніж він зазирнув до кімнати й запитав:　

— Вам трішки краще?　

Відкинувши плетену ковдру, якою він повністю прикрив мене одягнену, я підвелася, щоб відповісти йому:　

— Набагато краще, дякую, докторе Ватсоне.　

Це була правда. Година відпочинку дала мені час згадати материне обличчя та її звичну приказку: «Еноло, ти сама чудово впораєшся з усіма негараздами», — і цим себе заспокоїти.　

І прийняти рішення.　

І скласти план.　

Для втілення якого мені необхідно бути на місці до п’ятої години, а вже по третій.　

Доктор Ватсон відмовився взяти з мене плату за консультацію. Щиро йому подякувавши, я вийшла й попрямувала до стоянки кебів на розі.　

— На Бейкер-стріт! — гукнула я візникові.　

Опинившись у кареті, я опустила фіранки і, погойдуючись у лондонському вуличному русі, позбулася якомога більшої кількості прикмет Айві Мешл. Скинула дешевий солом’яний капелюшок, яким пожертвувала, запхавши його під сидіння кебу. Зняла світлий накладний чубчик, який засунула до кишені, як і шиньйон. Витягла з вух зелені скляні сережки, зняла намисто та інші оздоби. З-за пазухи, де, як я вже казала, зберігалися різні корисні речі, дістала шалик, який пов’язала на тепер неприкрашену голову. Запнула накидку, аби прикрити більшу частину сукні. Але залишила за щоками та в ніздрях збільшувачі, які надавали їм повнішої форми.　

Піднявши фіранки, я з цікавістю визирнула надвір і вперше побачила братове помешкання, коли кеб промчав мене повз будинок номер 221 на Бейкер-стріт: один із багатьох пронумерованих входів у суцільній стіні крамниць і житлових будинків, досить непримітне місце як для оселі такої видатної людини, як Шерлок Голмс.　

Я зачекала, доки ми проїдемо наступне перехрестя, перш ніж постукати в стелю, даючи візникові сигнал зупинитися.　

Зійшовши, я повернулася до будинку номер 221, але з іншого боку вулиці, сподіваючись, що не доведеться довго стояти на холоді. А ще міркуючи про те, як би мені затриматися тут, щоб не привернути зайвої уваги. У таку холоднечу людей було менше, ніж зазвичай, хоча хлопчики-газетярі ще снували й вигукували, заробляючи на хліб: «Жахливе вбивство у Вайтчепелі; читайте все про нього!» Торговці рибою котили свої візки: «Свіжі оселедці, живі устриці, морські равлики!» Закутана в довгий дощовик бідна жінка торгувала дрібничками з кошика: «Помаранчі, шнурки, дрібнички!»　

Я зупинилася поглянути, що в неї є. Крім уже згаданих помаранчів, які радше були коричневими, ніж помаранчевими, і шнурків для черевиків, вона продавала купу пошитих зі звичайних клаптиків тканини серветок для чорнильних ручок, але незвичайної квадратної форми — це були вправно складені квіточки й метелики.　

— Ловкі, — похвалила я, торкаючись їх. — Ви сама їх шиєте?　

— Атож, мем, хоча я біля тої роботи майже осліпла.　

Бідолашна працювала при свічці, каміні чи навіть уночі під світлом вуличного ліхтаря, не сподіваючись на краще освітлення.　

Тримаючи в руках блакитну бавовняну пташечку, я запитала:　

— Скільки ж ви продали?　

— Менше, ніж хотілося б, мем. — Її порепані губи тремтіли. Власне, ми обидві стояли й трусилися від холоду. — Авжеж, із розкішних вулиць, де люди не шкодують копійку, поліціянти мене виганяють.　

— То ви живете десь тут?　

— Ні, мем. У Саутерку, мем, але там такого не купують.　

Ще б пак! Саутерк, що по той бік Темзи, був осередком сумнозвісних театрів, картярства, цькування ведмедів та інших забав.　

І коли жінка повернеться в Саутерк, навряд чи хтось із мешканців Бейкер-стріт зустріне її знову.　

— Я дам вам гінею за все, разом із кошиком. І