Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

що я тільки перегорну декілька сторінок, а після того збираюся обгорнути книжку сукном і використовувати як дверну підпору.　

Він несхвально стиснув губи і мовив:　

— В англійському перекладі, міс, чи в оригіналі німецькою?　

— В англійському перекладі, звісно.　

Я що, скидалася на вчену? Чи розмовляла як вчена? Боже, я мушу краще приховувати свою шляхетну вимову, через яку з мене кепкував Александр Фінч.　

Про нього я не знала, що й думати. Мало що можна було вичитати з його обличчя, але поводився він часом дивно. Не те щоб нечемно, але трохи дивакувато. Проте я відчувала симпатію до нього, залежного від важкого батькового характеру; захоплювалася його непохитністю й оцінила його бажання щиро говорити зі мною. Мені сподобалася його гіпотеза про те, що леді Сесілія вийшла крізь парадні двері й сама ж приставила драбину до свого вікна задля обману. Я б і сама вчинила так само.　

Проте, покидаючи книгарню з важкеньким пакунком, я розуміла, що дізналася зовсім небагато.　

А пробігши очима частину «Капіталу» увечері на самоті у своїй кімнаті, я хіба що дізналася, що таке пролетаріат, тобто прості люди, й не більше. Невже леді Сесілія стала прихильницею марксизму, прочитавши цю книгу? Я з цікавістю вивчала Гоббса, Дарвіна, навіть «Мучеництво людини» Вінвуда Ріда, але Маркс, мушу визнати, навіяв на мене сон.　

І досить міцний. Прокинувшись наступного ранку, я задумалася, яким же інтелектом обдарована леді Сесілія, щоб розбиратися в такій рідкісній маячні. Яку, враховуючи деякі його приголомшливі твердження, читав і сам Александр Фінч.　

І якщо леді Сесілія й справді сама вийшла за парадні двері, то в що вона була одягнена, куди подалася та з якою метою?

Але всі ці питання без відповідей вмить вивітрилися з моєї голови, коли я, сидячи в офісі й попиваючи ранковий чай, переглядала газети, бо на шпальті оголошень у «Пел-Мел Газет» я побачила ось що:　

11321326　

244644454326365735414459　

4452411625　

124325451136445733411441　

3546242158 4457411441163626　

42594511 35113511　

Схопивши олівець і папір, я нашвидку розбила алфавіт на рядки по шість літер і взялася до роботи.　

11321326. Перший рядок, перша літера, А. Третій рядок, друга літера, Й. Перший рядок, третя літера, В. Другий рядок, шоста літера, І.　

АЙВІ.　

Це адресовано мені!　

Я гарячково працювала далі. Розшифроване повідомлення звучало так: «АЙВІ ЗУСТРІНЬМОСЯ СХОДИ БРИТАНСЬКОГО МУЗЕЮ СЬОГОДНІ П’ЯТА МАМА».　

Ох.　

Ох!　

Так швидко, так несподівано, отак просто — знову побачити маму? Моє серце неначе зупинилося.　

І так само швидко загупало знову, калатаючи гучно й часто, немов військовий барабан, тимчасом як усередині мене каламутилася густа мішанина суперечливих почуттів. Я любила маму.　

І ненавиділа її. Вона покинула мене. Але й врятувала. Вона не любила мене. Проте наділила мене свободою, давши чимало грошей, а також виховання. Її вперта незалежність, її непохитне обстоювання жіночих прав…　

Стривайте-но.　

АЙВІ ЗУСТРІНЬМОСЯ СХОДИ БРИТАНСЬКОГО МУЗЕЮ СЬОГОДНІ П’ЯТА МАМА.　

Британський музей? Ця ненависна установа? Мама зневажала Британський музей за те, що в ньому постійно нехтували жінками-вченими. Дуже малоймовірно, що вона могла обрати сходи Британського музею як місце для рандеву.　

І саме цієї миті — миті, коли в мої думки закрався сумнів, — я зрозуміла, що попри суперечливі почуття хочу побачитися з мамою. Страшенно хочу. Я безрозсудно намагалася повірити повідомленню, переконуючи себе, що матінка просто обрала Британський музей тому, що це зручне місце для зустрічі, розташоване в центрі респектабельного району міста.　

Та водночас я майже чула в голові її пам’ятний голос, що благав мене: «Еноло, подумай».　

Я думала.　

І ці думки аж ніяк не втішали. У повідомленні не використаний наш квітковий код. Матінка не сказала б «зустріньмося», вона загадала б якусь згадку про вогничок чи омелу — обидві рослини усталені символи побачення. Вона не сказала б прямо «мама», а назвалася б «твоя хризантема»,　що теж означало «мама».　

Неминучий висновок: це повідомлення дала в газету не вона.　

Але мені все ще хотілося вірити, що це напевно мама. Хто б іще…　

О ні!　

Я знала хто.　

І думаючи про нього, свого брата-розумника, я не могла стриматися, щоб не вигукнути щось непристойне:　

— О зорі та підв’язки![16]　

Я так розхвилювалася, що мало не втратила самовладання. Цього коштовного ресурсу вистачило якраз на те, щоб пробігти очима решту особистих оголошень у всіх газетах. На випадок, якщо там справді буде щось від мами.　

Звісно, нічого не знайшлося. Власне, було ще зарано. Попередні повідомлення доходили за тиждень чи й більше. І хоч я й гадки не мала, як і де зимували цигани, проте уявляла маму десь у сільській глушині. Тож на те, щоб вона отримала журнали поштою, розшифрувала моє послання, дізналася розклад поїздів і надіслала відповідь, потрібен був час.　

А оскільки вона прибула б до Лондону поїздом, то хіба не попросила б мене зустріти її на якійсь залізничній станції чи поблизу неї? Звісно, що так.　

Британський музей — обман. І хто б не розмістив це оголошення, мав переслідувати власні інтереси, а не мамині.　

Хто б? Пхе. Я чудово знала, що це був Шерлок.　

Проте мені знадобилися кілька годин і головний біль, щоб висунути гіпотезу про те, як могло дійти до такого тривожного повороту подій, та вирішити, що робити далі.　

На щастя, вправна секретарка доктора Раґостіна зберегла адресу доктора Джона Ватсона.　

Раннього пообіддя я взяла кеб до офісу цього шанованого лікаря. Вийшовши, я опинилась перед скромним будинком і приймальнею у бічній вуличці північно-західного Лондону.　

Хлопчик-слуга, з яким Джодді міг би позмагатися в манерах, провів мене до маленької, дещо занедбаної приймальні й сказав, що доктора зараз немає, але невдовзі він повернеться, оскільки його приймальні години починаються о першій. Великий дерев’яний годинник у кутку показував за чверть першу. Я охоче погодилася зачекати.　

Коли годинник пробив першу, до мене в приймальні приєдналися огрядна літня жінка із зобом і кульгавий комісар у формі. Але до лікарського кабінету я зайшла першою.　

Як і приймальня, він був невеличким, із трохи вилинялими оббивкою та шторами.　

— Міс, ем-м… — встаючи з-за столу, щоб мене привітати, ласкавоокий лікар упізнав мене, але не зміг пригадати ім’я.　

— Міс Мешл, з офісу доктора Раґостіна.　

— Міс Мешл! — Усмішка осяяла загалом непримітне лице Ватсона й зробила його на диво гарним. — Сідайте. — Він жестом вказав на крісло для пацієнтів, а сам знову сів за стіл. — І чому я завдячую цій несподіваній приємності?　

Він був настільки щирим і приязним, що я, здається, навіть зашарілася. Якби цей чоловік був моїм батьком, я його обожнювала б.　

Попри те, що я