Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

class="p1">Щойно я почала ухилятися від його допитливого погляду, молодик майже усміхнувся. На мить у його посмішці промайнуло якесь розуміння — знання чи навіть тріумф. Він промовив:

— Здається, ми вже бачилися. Як, смію запитати, вас звуть?　

— Авжеж, смієте, — відповіла я йому, докладаючи всіх зусиль, щоб витримати тон.　

За якусь мить він зрозумів, що я не відповім. Відтак, схоже, покинув говорити на цю тему.　

— Особисто я вважаю, що шнурівка куди краща за ґудзики, — зауважив він, тримаючи в руках коричневий черевик. — Вона дозволяє уникнути стомливого застібання й щільніше притискає шкіру черевика до ноги власниці.　

Що взагалі-то нікому не потрібно, якби не очікувалося, що жіночі ніжки, зрештою, коли-не-коли бувають доступні погляду, як цьому молодику добре відомо, — хоч мені й було трохи дивно чути, як він на це натякає. Говорячи, він смикав за шнурки, щоб продемонструвати їхню функцію, достоту як та покоївка, що зашнуровує корсет, й затягнув на черевику «осину талію» там, де мала би бути щиколотка.　

Я ледве глянула:　

— Он як, — моя увага була прикута до його круглого байдужого обличчя в окулярах. — А якщо я леді, то ви вважаєте себе джентльменом?　

— А я про що. Ця країна збожеволіла на оцінюванні людей відповідно до їхніх звань. — Він продовжив зашнуровувати коричневий черевик. — Чому нероба, так званий аристократ, має вважатися більшим джентльменом, ніж будь-хто розважливий, серйозний, працьовитий із робітничого класу?　

Коли він молов цю зухвалу маячню, я вловила за його холодною зовнішністю запал.　

Не знаючи, до чого він веде, я обережно запитала:　

— Тож ви за демократію?　

Якщо так, це приголомшливо — навіть для тієї, кого виховувала суфражистка.　

Але він відповів:　

— Я зневажаю всі ці ярлики. — Мало не з глузливою посмішкою він поклав коричневий черевик, який тепер здавався задушеним власними шнурками. — Я нікого не суджу за обкладинкою і кожному буду товаришем, — сказав він досить гнівно, — а якщо комусь потрібна допомога, то допоможу, хай то буде посудомийка чи…　

Те, як він затнувся, навело мене на здогад.　

— Леді Сесілії потрібна була допомога?　

Із різкого його голос змінився на тихіший чи то м’якший.　

— У неї спустило колесо на велосипеді, ось і все. Я тоді їхав у справах на своєму, залатав її шину власним набором, і ми розговорилися.　

— Александре! — гримнув зовсім близько чоловічий голос.　

Молодик підняв елегантний черевичок бежевого кольору.　

— Щоб зробити замовлення, міс, вам потрібно тільки надіслати нам відбиток вашої правої ноги…　

На горизонті з’явився містер Ебенезер Фінч із тирадою:　

— Александре, я ж казав тобі… О! — різко вигукнув він: — Ясно. Ти допомагаєш замовниці.　

«Як дивно, — подумала я, — що батько надто запальний, а син здається таким незворушним. Ба більше, мало не дерев’яним».　

Коли батько пішов, молодик, немовби його ніхто й не перебивав, продовжив:　

— Леді Сесілія була серйозною дівчиною. Вона читала «Капітал»[15], і ми обговорювали експлуатацію мас.　

«Капітал»? Я чула про цю книжку: її вважали скандальною, ба більше — вкрай поганою, просто-таки вартою осуду. Однак, як і на багатьох подібних темах, про які говорять лише впівголоса (наприклад про «спосіб життя осіб із сумнівною репутацією»), я насправді ані краплі не зналася на цій.　

Однак містер Александр Фінч, схоже, не потребував мого розуміння, аби продовжити розмову.　

— Леді Сесілія вважала нашу зустріч вкрай щасливою. Вона хотіла, щоб я показав їй пролетаріат.　

Пролетаріат? Мабуть, урядову будівлю?　

— Не просто домашню прислугу, продавців та ремісників, а справжніх трудящих, пригноблені маси фабричних чорноробів, — продовжив містер Александр. — Звісно, я зробив їй цю послугу. Ми листувалися, і за якийсь час…　

— Ох! — перебила я.　

— Перепрошую, щось не так?　

— Ні, все гаразд. — Я зойкнула, бо тепер збагнула, як з’явилися на світ малюнки вугіллям леді Сесілії. — Ви повели її в район доків, до робітного будинку, у Сент-Джайлз і на рибний ринок у Біллінгсґейті.　

— Звідки ви знаєте? — Я побачила, як його чоло, що досі було гладеньким, мов свіжий сир, нахмурилося. — Дійсно, саме так. Вона виїжджала з друзями на велосипеді, домовившись зі мною про зустріч, і я супроводжував її, щоб вона побачила, як живеться більшості людей у цьому місті світової слави.　

Маркс. Я згадала: жахливий чоловік на ім’я Карл Маркс написав «Капітал».　

— Леді Сесілія була марксисткою? — прошепотіла я, бо таке не можна вимовляти вголос.　

— Я ж казав, я не прихильник навішування ярликів! — Молодик вочевидь зневажав мої інтелектуальні здібності.　

— Перепрошую, — покірно мовила я: оскільки мене завжди вважали ганьбою родини Голмсів, то я звикла, що на мене дивляться зверхньо. (В цьому ж разі я сиділа на дерев’яному стільчику, а Александр Фінч стояв наді мною за прилавком.) — Вибачте, що набридаю вам стількома питаннями. Дозвольте ще поцікавитися, а чому леді Сесілія хотіла побачити, ем-м, пролетаріат?　

— Звісно, тому що ці знання вона не могла отримати деінде. Вона без кінця щось запитувала. Чому так багато ломбардів? Чому доярка веде за собою віслюка? Що таке смалець і звідки він береться? Чому діти виготовляють коробки, а вбогі жінки шиють лантухи з мішковини?　

— Але ж вона, певно, хотіла все це знати для чогось. Які були її плани?　

Його тон, хоча ще досить спокійний, став не таким приязним:　

— Зробити з мене хлопчика для биття, судячи з усього.　

Зовсім не та відповідь, якої я очікувала.　

— Що ви маєте на увазі?　

— Що ж тут неясно? — передражнив він мій розгублений тон. — Вона кудись втекла, а провину поклали на мене.　

Я безпорадно припустила:　

— А може, вона не розуміла, що вас звинуватять?　

— Тоді навіщо драбина?　

Я замовкла, добре розуміючи, навіщо була потрібна драбина: щоб сім’я леді Сесілії, яка знала її лише як дівчину, що малює нудотно-солодкі пастелі, подумала, ніби дурненька втекла із залицяльником, який її звабив.　

Тимчасом як насправді юна леді, яка читала Маркса, була здатна на що завгодно.　

Я запитала містера Александра Фінча:　

— Але хіба вона вам зовсім не звірялася? Чи маєте ви якісь здогади, куди вона поділася?　

— Я про це взагалі нічого не знаю, — відповів　 молодик, розставляючи черевики в ряд так, що здавалося, ніби вони крокують прилавком. — Але ось що я думаю: вона вийшла прямісінько через парадні двері й приставила ту драбину сама.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Дорогою назад до станції сент-панкрас я зазирнула в книгарню.　

— «Капітал» Карла Маркса, — сказала я статечному джентльмену за прилавком.　

Продавець навіть не ворухнувся: здавалося, наче він, як ті невдахи з казок, весь перетворився на камінь, крім рота, який кілька разів роззявив і стулив.　

— Запевняю вас, — сказала я йому, —