Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер

Александра Фінча.　

Сина крамаря із репутацією зухвальця й нібито звабника леді Сесілії Алістер.　

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

На світлині в розцяцькованій рамці він мав досить звичайний вигляд — власне, настільки непоказний, що складалося враження, ніби ви його вже десь бачили. Ефект, без сумніву, спричинений порожнім виразом обличчя, необхідним для того, щоб витримати позу перед　 камерою.　

Прямуючи далі в калейдоскопічні хащі крамниці, я озиралася навсібіч, ніби вибираючи, що купити, та насправді видивляючись містера Александра Фінча.　

Мені хотілося його оцінити, зробити певні висновки про його характер, припустити міру його причетності, якщо вона є, до зникнення леді Сесілії.　

Так сталося, що знайшла я його майже одразу, бо мою увагу привернув гучний погрозливий викрик: «Александре, мавпа і та прикрасила б ці вікна краще!»　

Поглянувши туди, звідки почувся цей крик, я виявила кабінет, радше схожий на восьминога, до якого з усіх відділів крамниці тягнулися пневматичні трубки для платежів та чеків. Певно, це кабінет власника, що розташувався на підвищенні в найдальшому закутку крамниці. Крізь великі вікна, призначені, ймовірно, для наглядання за торгівлею, було видно, як Ебенезер Фінч вичитує сина.　

— …Таких кольорів можна очікувати від кричущого анархіста! — розпинався батько, сварячись на сина пальцем. — Негайно накажи замінити їх на щось пристойніше.　

— Так, сер. — Стоячи перед ним і склавши руки перед собою, молодший Фінч не виказував жодної емоції, на його обличчі не було навіть сліду від гнівного рум’янцю.　

— Але щоб ні кроку за поріг, почув мене?　

— Так, сер.　

— Зроби це невідкладно і скажи, коли буде готово.　

Вільний іти, містер Александр Фінч кивнув і вийшов із кабінету.　

Швидко ступивши кілька широких кроків, я встигла перестріти його внизу східців із латунним поруччям, що вели на перший поверх крамниці. Дещо засапано я звернулася до нього:　

— Перепрошую, містере Фінч…　

— Чим я можу допомогти, міс? — Він зупинився переді мною і здавався доволі приязним і послужливим. Можливо, трохи франтуватим. Він носив темні окуляри в приміщенні, а замість звичайного непримітного одягу продавців на ньому був зеленаво-синій аскот[14] зі шпилькою у формі підкови, сріблясто-сірий жилет із білими ґудзиками та дуже гарні запонки. Власне, таким був чоловічий відповідник модному, але недорогому вбранню, якому віддавала перевагу міс Мешл. Якщо він і справді звабник, то, можливо, виявить до мене певний інтерес…　

Дурниці. Та будь-яке порівняння зі мною навряд чи було справедливим до леді Сесілії, чий силует напевно не нагадував жирафу.　

Я сказала Александру Фінчу:　

— Сер, у мене аж очі розбігаються в цьому пишному закладі з таким розмаїттям товарів. Чи не були б ви ласкаві показати мені… — я стишила голос до шепоту, який міг почути лише він: — Мене послала поговорити з вами леді Теодора Алістер.　

Моє серце калатало, поки я очікувала його реакції.　

Але він майже не відреагував, виказавши тільки слабкий проблиск здивування, від якого швидко оговтався, пристаючи до моєї гри:　

— Якщо ви пройдете сюди, міс, я охоче допоможу вам.　

Він повів мене назад через крамницю, повз один прилавок, за яким стояла приваблива продавчиня, визираючи з-поза тесаних дерев’яних, по-абсурдному окремішніх рук, на яких виставляли рукавички; повз другий, за яким літня жінка показувала чавунні набори для каміну якомусь подружжю; повз декілька інших, аж поки не дійшов до прилавка, де стояла молоденька вправна продавчиня. Тій він сказав:　

— Щезни.　

І хоч тон його був тихим і нейтральним, дівчина втекла з вибалушеними очима, не зронивши ані слова. Боялася? Можливо, такою була звичайна її поведінка перед ним. Зрештою, вона ж молоде дівча з очима сарни, а він — син хазяїна.　

Містер Александр Фінч шаснув за спорожнілий прилавок і сказав мені:　

— Тут у нас найновіші модні фасони жіночого взуття.　

Якби я просто стояла й розмовляла з ним, це, звісно, привертало б зайву увагу й здавалося б непорядним. Але ми могли розмовляти через прилавок, і будь-якому свідкові здалося б, що Александр виконує свої прямі обов’язки, обслуговуючи мене.　

Я не гаяла часу.　

— Леді Теодора взяла справу у свої руки, — почала я пояснювати чи радше вигадувати, — щоб подивитися, чого слабка стать може досягти неофіційними шляхами у пошуках зниклої леді Сесілії.　

— Авжеж. Щось на весну, кажете? — Висунувши кілька глибоких шухляд з-під прилавка й поза ним, він дістав черевик бежевого кольору на витонченому підборі, перлинно-сірий на застібках спереду, а не збоку, та ще один коричневий зі шнурівкою.　

Черевики були чудової якості й доволі гарненькі, але я тільки вдала, що роздивляюся їх, кажучи до нього:　

— Вам це, без сумніву, здається безглуздим, проте леді Теодора вважає, що ми маємо спробувати. Поліція, бачте, нічим не допомогла.　

— Ще б пак. Тільки й діла, що стежать за мною, а мій батько такий злий на мене, що не випускає за поріг.　

Він вимовив це так само незворушно, як і все інше. Поки що я не могла скласти про нього жодного уявлення: ані хорошого, ані поганого.　

— Ви живете вдома з батьками? — запитала я, не вигадавши кращого запитання.　

— Ні, я мешкаю з іншими працівниками.　

Певно, в гуртожитку над крамницею.　

— Ну, тоді ви маєте можливість трохи перепочити від батькового гніву. За що ж він на вас сердиться?　

— Тому що я, за його словами, забуваю про своє місце, ставлячись до всіх людей однаково.　

Він жестом показав на стілець із гнутого дерева, що стояв із мого боку прилавка.　

— Не бажаєте присісти, міледі?　

— Ой, ні! — І раптом я плюхнулася на стілець, бо в мене підігнулися коліна. — Я не… не маю… такого титулу…　

— Ну, судячи з вашої вимови, ви не та, за кого себе видаєте.　

Хоч я й не мала титулу від народження і тим паче не була представлена при дворі, та все-таки була донькою сквайра, а отже, представницею джентрі — суспільного стану, представники якого не працюють у наймі. Моя вимова, на відміну від одягу, виказала моє високе становище. Сидячи з роззявленим ротом, я подумки картала себе — треба бути обережнішою. Саме тому я і вирішила, що нічна черниця має бути безмовною — моя специфічна вимова могла мене зрадити.　

Водночас я збагнула, чому леді Сесілія почала листування з цим молодиком. За його непоказною зовнішністю ховався неабиякий розум та… деякі інші, менш помітні з першого погляду, якості.　

Насправді мені на мить стало ніяково, коли він, спершись на лікті, вивчав мене крізь свої затемнені окуляри, через які мені було важко розгледіти його очі та зрозуміти їх вираз.