Тея Найт - Кава зі смаком ненависті, Тея Найт

Наступного ранку я встала рано, ще до того, як сонце почало висвітлювати місто своїми ніжними променями. Ті кілька годин сну, які я встигла вкоротити, не принесли мені справжнього відпочинку. Втома від усіх переживань останніх днів важким каменем лежала на моїх плечах, і навіть звичні ранкові ритуали не могли розігнати ту тяжкість, що я відчувала в душі.

Я вирушила на роботу. Кожен крок здавався мені занадто важким, але я не могла дозволити собі зупинитися. Моя кар’єра, мій бізнес, все це потребувало моєї уваги. І неважливо, що в середині я відчувала суцільну порожнечу та сум’яття. Я, наче зомбі, рухалась до офісу, сподіваючись, що сьогодні не буде нічого надто складного, що я зможу пройти через цей день без зайвих емоцій.

Коли я зайшла в офіс, одразу відчула незвичну атмосферу. Зазвичай тут було більше людей, розмов,  а зараз — нікого. Лише кілька співробітників біля своїх комп’ютерів, що робили свою роботу мовчки. Усе було настільки тихо, що я ледь не почула власні думки.

— Добрий ранок, Софіє, — прозвучало привітання від одного з нових співробітників, Артема. Його усмішка була досить стриманою, що викликало у мене відчуття, ніби він був дуже обережний в спілкуванні зі мною.
 

— Привіт, Артем, — відповіла я, намагаючись зібрати в собі сили. — Як справи?

— Нормально, — він посміхнувся, але це виглядало так, ніби він щось приховує. Я не могла зрозуміти, чому, але відчувала, що він точно не такий, яким здається на перший погляд.

Я сіла за свій робочий стіл, знову звернувши увагу на те, як важко мені залишатись зібраною. Головні думки крутяться навколо малюка і того, як я буду тепер все поєднувати — кар’єру, вагітність і особисте життя. Але в той момент, коли я спробувала увійти в робочий ритм, двері відкрилися, і в кабінет увійшов Білов.

Він не привітав мене, але погляд, яким він подивився на мене, був важким і наповненим чимось незрозумілим. Я не могла визначити, чи це занепокоєння, чи, може, невдоволення. Можливо, це була просто мимовільна реакція через те, що ми з ним більше не спілкувалися так, як раніше.

— Софіє, нам потрібно поговорити, — його голос був холодним, але в ньому прозвучала певна напруга. Я відчула, що знову стою на межі чогось важливого.

— Так, звісно, — я зробила глибокий вдих і спробувала підняти погляд. Мої руки трохи тремтіли, але я намагалася цього не показувати. Я була готова почути від нього щось важливе.

— Мені потрібно, щоб ти працювала над деякимм проектами. Ти в курсі, що ми маємо передати нову інформацію клієнтам? — він почав говорити про замовника, але його очі залишалися пильними. Я не могла позбутися відчуття, що він щось знає про мене. Можливо, він помітив, як важко мені працювати останнім часом.

— Так, я вже почала працювати над цим, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. Але відчуття тривоги залишалося зі мною.

Білов, здається, зчитав мій настрій, бо його погляд став м’якшим, хоча й досі твердим.

— Ти не в порядку, Софіє. Тобі потрібно більше часу для себе, — сказав він, хоч і не було видно, що він справді за мене хвилюється. Це була просто констатація факту.

Я подякувала йому за підтримку, хоча всередині була розчарована і спустошена. Справжня підтримка зараз була мені потрібна зовсім не від нього. Я не могла дозволити собі поділитися з ним своїми переживаннями. Тим більше, коли було так багато запитань щодо моїх почуттів до нього.

Коли він вийшов з кабінету, я відчула величезну порожнечу. Щось змінювалося в моєму житті, і я не знала, що саме.

Знову мені здавалося, що я не контролюю те, що відбувається. Мої думки були переповнені сумнівами та невизначеністю, і найбільше мене лякала думка про те, як все зміниться, коли я візьму на себе ще одну відповідальність.