КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

      - Це йому розплата за зраду.

      Тінь з останніх сил відбивалася від холодної крижаної води та намагалася схопитися за рятівну кригу, яка майоріла далі на підступній річці.

     - Допоможіть йому! – Щосили струсонула красеня Фрося. – Ви ж потім все життя жалкуватимете про цей випадок! – Крикнула дівчина, а щось знайоме пролетіло у її голові. Але це була лише мить, тож дівчина відігнала думки якнайдалі. Вона просто не могла дозволити людині загинути.

      Фрося спробувала простягнути руку допомоги Тіні, але чоловік майже збожеволів, і ледь не потопив дівчину. Красень вилаявся та кинувся допомагати. За декілька хвилин, вони втрьох: мокрі сумні та врятовані сиділи на крижаному березі ріки та ледь дихали.

     - Оце - халепа, - сказав позаду знайомий голос, трійка обернулася, і лише Фрося впізнала того, хто говорив. У доісторичному кожусі, за метр від дівчини, стояв та потирав свою дурнувату голову винуватець всіх бід Фросі – Алан Михайлович.

      - Ти, один з них? – Запитав недовірливий красень. – Авжеж, ти один з них, у тебе занадто світле волосся.

      - Ні, - спробував переконати красеня підступний вчитель. – Я один з вас. Я теж стежив  за воєводою Дмитром та хотів повідомити князя Данила про небезпеку. Може, все-таки кинеш його у воду?

     - Вирішив позбутися спільника? – Загрозливо припустив красень. – Гайда за мною! У місті все дізнаємося. А як не підеш за мною, то я вистежу тебе своїми собаками, і вони розірвуть тебе, навіть не питаючи у мене дозволу. – Фрося не дуже любила вчителя, але це було занадто.

     - Хіба… хіба.. обов’язково когось вбивати? - Припустила вона. Красень ніжно на неї глянув та сказав:

      - Дякую тобі прибиральнице. Ти врятувала мене від страшезного гріха.

     Тож, вони вчотирьох: задоволений красень, знервована Тінь, який цокав зубами, перелякана Фрося та похмурий Алан Михайлович вирушили до міста Володимира.

     - Оце ти точно змінила щось у історії, - дорікнув вчитель Фросі, щойно вони трохи відстали від красеня з його здобиччю. – До речі, як ти сюди потрапила?

    - Стрибнула за Вами…. Було цікаво подивитися на минуле, - пробурмотіла дівчина.

     - Вона стрибнула за мною…. В житті не чув більшої дурниці! Що ж, ото ти подивилася на минуле. Припускаю, скоро подивишся на майбутнє, але закладаюся, цьому ти не зрадієш.

    - Та що там трапиться! Цей красень…

     - Воєвода Василько, - похнюпившись, припустив Алан Михайлович.

     - А, той самий! Так от. Він  не буде страждати, що не допоміг людині. А цього зрадника…

     - Воєводу Дмитра?

     - Та мабуть, Вам краще знати. Відішлють кудись до Сибіру.

      - Припускаю, я жахливий вчитель історії, - зітхнув Алан Михайлович і решту шляху до міста йшов мовчки. Лише, віддав свого кожуха змерзлій Фросі. Дівчина пробурмотіла слова подяки, але кожуха не повернула – вона наскрізь змерзла у цьому дурному тринадцятому столітті!

     Як вони увійшли до міста, чи чіплялися до них вартові, чи воєводи Василько та Дмитро щось казали, Фрося не запам’ятала. Мабуть, витягання потопаючого з крижаної річки таки відігралося на здоров’ї дівчини: Фросю охопив хворобливий жар, і вона впала у безпам’яття.

      Коли дівчина розплющила очі, у всьому тілі боліло, було холодно, а очі зазнавали нищівного удару від яскравого сонячного світла. Дівчина припустила, що проспала до полудня – велика розкіш під час шкільних занять. Потім, Фрося виявила, що ця кімната з дерева - не її  спальня, у величних вершкових кольорах, а щось підступно середньовічне. Згадався чоловік з локшиною-макаронами, Алан Михайлович, який зник у дивному колі та напівутоплений бородань із підручника історії.

       “Мабуть, я наковталася хлорованої води в аквапарку, або Михасик щось підсипав до моїх водоростей”, розумно припустила Фрося та вщипнула себе. Це не було схоже на сон. До кімнати з дерева хтось увійшов – це була ще молода жінка, яка мала безліч зморшок на обличчі та натруджені мозолисті руки.

     - Прокинулася, нарешті! Слава Господу Богові та його сину Ісусу! – Сказала жінка. Фрося відчула, як почуття страху прокотилося її спиною, спустилося нижче – до колін, а тоді закололо ступні.

      - А…. який сьогодні день? – Запитала дівчина, щоби хоч якось заглушити стрімкі підступні удари серця у грудях.

      - Це ти вже третій день спиш. А хто буде працювати?

      - Я! – Визвалася Фрося, підскочила на своєму незручному ліжку і відчула запаморочення в голові.

      - Бачу, - скривилася незнайомка. – Зараз принесу тобі бульйон із хлібом. Може, до вечора оклигаєш.

      Місцевий середньовічний бульйон був навіть смачніший за той, який варила Фросина домашня кухарка – з півдня Франції. Чи може, це лише від голоду так здавалося?

      Поївши, дівчина віднесла тацю  на кухню і почула там суперечку: жодна з працівниць не хотіла йти до в’язниці – годувати полоненого. Не те, щоб Фрося не боялася в’язниць, але її вчили гуманності, тож дівчина визвалася віднести їжу в’язню.

      Поки дівчина спускалася із своїм нехитрим обідом у підземелля, вона вирішила, що завжди дотримуватиметься правил цього дикого світу: кам’яна в’язниця була сира, дуже-дуже холодна (по стінах розповзалася крига), а сходами, хоча Фрося не була у цьому певна на 100 відсотків, гасали миші, щури і ще якісь неприємні істоти. Заприсягнувши сама собі, що, щойно нагодує нещасливого в’язня, вона одразу ж вирушить на пошуки Алана Михайловича,  дівчина відчинила залізні скрипучі двері до в’язниці.