КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

      Фрося накинула на себе вовняну ковдру та вийшла на веранду, яка одночасно була балконом на другому поверсі княжо-королівського будинку. Ніч була зоряна морозна та світла – була Повня.

   Треба було знайти підозрілого чоловіка із білявим волоссям та схопити його. Мабуть, одразу ж з’явиться Алан Михайлович та відправить її, Фросю, та білявчика до минулого… майбутнього… до справжнього часу. За вечерею, після настирних запитань про розбійників та найсвіжіших пліток, дівчина спробувала з’ясувати ситуацію. Поважні пані дуже здивувалися, коли почули про русявого чоловіка.

     - Він що, з Половців? – Запитали пані. І Фрося зрозуміла, що її давні-давні-давні пращури були, як і вона, темноволосими із сірими, блакитними і, дуже-дуже рідко, карими очима.

     З будинку обережно вислизнула темна тінь та похапцем побігла до воріт – єдиного входу-виходу з міста. Фрося вирішила, що має прослідкувати за цією таємничою тінню. Раптом, це той самий порушник історичного спокою, який хоче переписати історію та перетворити новітню Україну на колонію Англії?

      Дівчина, все ще тримаючи ковдру на плечах, обережно прокралася до воріт. Тут було найгірше – охоронці були пильні і, майже, тверезі.

     - Ой, дядечко, вітаю! – Пробурмотіла весело, якнайщиріше,  Фрося до вартового. – А я цеє… коли вимочувала князівську білизну обронила свою…. Свою каблучку. Її мені бабуся подарувала.

     - Немає чого вночі лазити, - відрізав охоронець.

     - Золота каблучка? – Запитав інший.

     - Так, - погодилася дівчина.

     - То ти багато золота втратила, - розсміявся другий вартовий. Вони й далі кепкували з нещасної дівчини. З Фросі було досить.

     - Або пропустить мене, або я таке прокляття на вас та ваші родини начаклую… – збрехала Фрося. Як і належить нашим диким пращурам, охоронці виявилися забобонними. Вони пропустили дівчину, притиснувшись до стіни.

     - Може, треба панотця покликати? – Запитав один охоронець у іншого, коли Фрося відійшла десь з десяток метрів.

       Дівчина ж кинулася праворуч і, із  задоволенням, констатувала, що темна тінь також крокує у тому напрямку. Фрося кинулася за тінню, настільки тихо, наскільки це було можливо за умови, коли сніг постійно хрумкав під ногами.

     Тінь наблизилася до лісу. За хвилину, і Фрося наблизилася до лісу. Тінь обернулася, дівчина впала у сніг. Наївна тінь нічого не запідозрила і рушила далі. Десь серед гілок голих засніжених дерев закричала сова. Тінь здригнулася і знову обернулася. Фрося притулилася до липи. Тінь знизала плечима і рушила далі.

     Десь за півгодини, коли руки на ступні ніг Фросі майже зовсім зледеніли, Тінь наблизилася до хатинки з дерева. Дівчина бачила такі лише у музеях народного побуту та історії.

      Тінь відчинила двері та увійшла всередину. Фрося мала б розгубитися, але вона не розгубилася.  Обійшовши  невисоку будівлю, дівчина виявила одне вікно, крізь різнокольорове  червоно-синьо-зелено-жовте  розмите вітражне скло якого було видно тінь та її співрозмовника. Заколотники! Дівчина була певна, що Тінь та її співрозмовник не мають добрих намірів! Вони гріли свої руки біля невеликого вогнища, яке палало у внутрішній стіні будівлі.

      Фрося зігнулася, стала колінами у крижаний сніг та стала слухати. Було не лише моторошно, але й надзвичайно холодно.

     Тінь заговорила низьким чоловічим голосом, який, час від часу, вимовляв лайливі слова, переважно на адресу чинного, у цьому часі, Князя-Короля Данила Романовича.

    Ми не будемо вдаватися у всі тонкощі дипломатії та політики тринадцятого століття, але зауважимо що Тінь (нею виявився здоровань років тридцяти, із довгим рудуватим волоссям, аж до пліч, та такою ж рудуватою борідкою) домовилася зі своїм підступним спільником про вбивство Князя-Короля Данила Романовича під час сну, завтра ввечері. Тінь-Бородань мала спустити міцну мотузку з південної вежі. А спільник мав би піднятися мотузкою та перерізати горлянку занадто жвавому Данилу Романовичу.

     - Але пам’ятай, - сказала Тінь. – Якщо тебе схоплять, то я відмовлюся від тебе. Тож, маєш виконати все чітко. А тепер – моя платня.

     Спільник неохоче витяг з-під полиці мішечок із монетами. Тінь  висипала монети на свою величезну долонь, підкинула їх у повітря, а потім перерахувала. Чоловік зітхнув:

     - Лешко Білий завжди був занадто скаредний.

     - Не подобається, - пробурмотів спільник, - знайдемо когось за меншу платню. А тебе…

     - Та я так, пожартував, - знайшлася Тінь. Потім чоловік накинув на свої великі плечі плаща, із комірцем з видри та рушив геть.

      Фрося крадькома рушила за ним та несподівано налетіла на ще одного чоловіка – молодого чорнявого красеня, наскільки було видно у освітлені Місяця та білого снігу. Красень пригрозив дівчині, щоб не вичавила ані пари з вуст та кинувся за Тінню. Фрося подумала, що красень є занадто легковажний та кинулася за Тінню та за красенем.  Тінь же ж ні за ким не кидалася, а просто провалилася під кригу.

      - Допоможіть, - слабо нявкнула Тінь, не сподіваючись, що її хтось почує.

      - Допоможіть йому, - кинулася Фрося до красеня, але той лише мовчки схрестив руки на грудях і пробурмотів приємним низьким голосом: