КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

Розділ 5, в якому Король Данило вирішує долю своєї країни

      Фросю й досі трясло від перевантаження, прискорення та… холоду. Дівчина розплющила очі і виявила, що лежить посеред широкого білосніжного поля, яке вкрите нічим іншим як… снігом. А щоб тому дурному Алану Михайловичу! Не міг стрибнути у теплий час!

      Дівчина дуже повільно піднялася – у голові все ще паморочилося, до того ж повітря було аж занадто чистим. Поворушивши ногами та руками, а потім повернувши голову в один бік та інший, Фрося встановила, що є жива, майже здорова, але дуже-дуже змерзла.

      Фрося вирушила на південь і несподівано натрапила на поважних жінок, які копирсалися в оболонці.

      Ні, не так. Три поважні жінки, з міста Ладомира, у дану мить історії - Володимира (але Фрося про це поки що не знає) опустили свої мужні холодні руки до ополонки на річці Луга, а може у її притоці - річці Смоч, та полоскали одяг у крижаній воді.

     Сховавши свіжий, чистий та мокро-льодяний одяг у плетених кошиках, поважні пані підняли голови, збираючись йти назад до міста та, з голосним зойком, зауважили дівчину у занадто короткій спідниці. Дівчина підійшла до них, зойкнула та впала прямо посеред річкового льоду. Лише дивом крига не проломилася, і дівчина не пірнула до крижаної води.

     - І що тепер робити? – Запитала одна з жінок своїх товаришок. Решта пані знизали плечима та потягли дівчину на твердішу кригу – на землі.

     - Що…? – Фрося вдала, що втратила свідомість і саме зараз прийшла до тями. Зрештою, думаю, ви на її місці,  коли б вас протягнули з декілька метрів крижаним снігом, який залізає за комір, вчинили б так само. – Ми біля Львова?

     - Що? – Повторили, наче папуги, поважні пані. – Ти, дівчинко, головою вдарилася?

      Фрося зітхнула і уточнила:

     - Мене викрали розбійники, а я від них втекла. Де я?

      - О, - зітхнули поважні пані, спробували поставити дівчину вертикально та доставити її у дитинець. Третя пані зітхала, кхекала та підвивала – все-таки тягнути три кошики, які наповнені вологим одягом, це не алгебраїчне рівняння розв’язувати.

      Місто-фортеця стояло на великому пагорбі, метрів з сім у висоту, оточене великим ровом. Щоправда, зараз рів був вкритий кригою, тож вороги, якщо б захотіли, не мали б водяної перешкоди. Зате мороз щипав щоки, ніс та шкіру Фросі – отже було не менше ніж градусів двадцять, за шкалою містера Андреса Цельсія. Це було так само неприємно, як і висока дерев’яна стіна, яка оточувала місто.

    Фрося не любила історію, але запам’ятала, що захисники фортеці завжди можуть використати гарячу смолу, чи баранячий жир проти загарбників. Одного разу, дівчина обпеклася баранячим жиром – тож вона співчувала ймовірним нападникам.

     Панна Чупринка все ще вдавала, що майже-непритомна, але не забувала озиратися навколо. Місто-фортеця в середині також було з дерева. Так само, як і помешкання князя-короля Данила Романовича, як і все навколо. Тож, Фрося припустила, що Король Данило був дуже бідним королем, який не мав грошей навіть на нормальну кам’яну будівлю, хіба що, лише на декілька колодязів з дерева посеред міста.

      Поважні пані відвели дівчину на кухню, нагодували гарячим курячим бульйоном – що було дуже доречно. Потім, вони відвели зігріту Фросю до спеціальної кімнати, видали їй одяг, із неймовірно довгою лляною спідницею, разом із чепчиком та фартухом, дали в руки ганчірку, та відправили прибирати кімнати у князівсько-королівському палаці.

      Фрося відчувала себе Фурією, а може навіть злою відьмою. Вона – донька поважного громадянина України,  і повинна витирати порох на меблях короля, який помер, щонайменше, з сім сотень років тому! Зрештою, виявивши, що порох витирати не так вже й складно, дівчина заспокоїлася. Єдине, що її бентежило, це те, що вона не знайде цього дурнувато-підступного Алана Михайловича і назавжди залишиться тут, за сімсот із гаком років до свого народження.

     Звичайно, у всьому був винен вчитель історії! Те, що він аж ніяк не запрошував Фросю приєднатися до нього у мандрах у часі, дівчину не бентежило. Якщо вже розмовляєш із молодиками, які полюбляють макарони, на видноті, то й - неси відповідальність! Совість спробувала натякнути, що вчитель навіть не знав про присутність Фросі у кімнаті, але дівчина запхала совість якнайдалі.

     Ввечері дали пиріг із м’ясом та грибами, а потім млинці з вівса, вкриті журавлиним варенням. Вівсянку Фрося не полюбляла, але зараз це була найсмачніша їжа з усіх, навіть смачніша за вишукано приготованого омара.

      Поважні пані спробували розпитати дівчину, яким чином вона потрапила до розбійників. Фрося відповідала аж занадто туманно. Зрештою, пані припустили, що їхні запитання дуже болючі та відступили. Пані та їхні помічниці – геть юні дівчатка, може навіть молодші за Фросю,  переказували одна одній останні плітки. Це було дуже схоже на школу, окрім того, що у школі шепотіли, називаючи ім’я директора, а в цьому часі – називаючи ім’я князя-короля.

      Після вечері, одна з поважних пані  провела Фросю до великої холодної кімнати з дерева, із сотнями протягів, і вказала на скрипуче ліжко. Дівчина впала на ліжко та одразу ж заснула.

      Опівночі Фрося прокинулася. У кімнаті було холодно і занадто голосно – десять жінок, які лежали у крижаному приміщенні, хропіли, сопіли, чхали, кашляли та стогнали. Лише зараз до дівчини дійшло у яку халепу вона потрапила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍