КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

      Що ж, однією проблемою менше! От він - Алан Михайлович! Просунув  свою вчену голову у колодку з дерева, змерзлі долоні звисають поруч, а ноги… ноги, мабуть втомилися отак стояти. Щодо довгих вусів, то вони являли собою жалюгідне видовище. Все-таки давні люди знали, як видобувати потрібну інформацію з в’язнів, але не мали й жодного уявлення про гуманізм та права людини. Хех! Так йому й треба! Що він там казав про права людини, на тому уроці? І що? Допомогло йому те знання?

      - І давно Ви тут? – Нечемно запитала Фрося у вчителя. Алан Михайлович спробував повернути голову так, і сяк, але не так вже й легко це зробити у колодках.

     - Єфросиніє Чупринка, це - ти?

      Фросі дуже хотілося відповісти чимось підступним, лихим та геть неправдивим, але вона стрималася – все-таки Алан Михайлович був її єдиною надією у цьому середньовічному божевіллі. Ще не вистачало впасти так низько, як пані, яка принесла бульйон – зморшки, зморшки, зморшки, сиве волосся  та відсутність декількох зубів. Бррр!

      - Так, - зітхнула дівчина. – Це - я. Давно Ви тут?

      - Щойно ми увійшли до дитинця, - на всяк випадок пояснив вчитель. – Цей дурень Василько не захотів мене вислухати. Заприсягнувся, що я – зрадник, і запровадив мене до в’язниці. Ти зможеш відкрити колодки?

     - Я схожа на злодія, чи зламника? - Запитала дівчина. – Давайте, я краще нагодую Вас обідом. Щоправда, я не певна, що воно їстівне. Бульйон схожий на минулорічний, а хліб, здається, вкритий пліснявою. Хоча, можливо, це всього лише васабі.

      - В ці часи тут не було васабі, - буркнув Алан Михайлович. – І ложок не було. І як ти мене годуватимеш?

      - А треба? – Запитала Фрося.

      - Може, ти й права, - погодився вчитель. – Тобі піде на користь вивчення історії у, так би мовити, польових умовах. Хоча, навряд чи воно тобі допоможе, адже ти залишишся назавжди у тринадцятому сторіччі, про яке нічого не знаєш.

      Фрося одразу ж сунула теплу миску, із підозрілим бульйоном, до рота вчителя. Алан Михайлович ледь не захлинувся.

      Поки вчитель відкашлювався, почувся гомін кроків кам’яними сходами, писк мишей (а може щурів), а потім скрегіт залізних дверей. До в’язниці ступила нога серйозного чоловіка, який оголосив, що в’язня під номером тринадцять викликають на князівський суд, у якості свідка. Потім, серйозний чоловік у довгому темному вбранні подивився на Фросю і запитав:

      - А ти що тут робиш?

      - Обід принесла, - буркнула Фрося. – Всі запитання до кухаря. Я - наймолодша тут. Тож, лише виконую накази.

      Серйозний чоловік задумався, сплюнув, знову задумався і підсумував свої думки геніальною промовою:

     - А.

      Потім він витяг з кишені великого ключа та звільнив Алана Михайловича від колодок. Вчитель випрямився, хитнувся, обперся на колодки і довго відсахувався. Але не так довго, як йому хотілося би. Адже серйозний чолов’яга у темному вбранні наказав негайно рушати вгору. В’язень зробив крок і ледь не налетів на кам’яну, вкриту льодом, стіну.

     - Що ти…., - далі прозвучала вигадлива лайка, яку ми тут висвітлювати не будемо, - робиш?! А ну – піднявся та рушив.

     - Давайте я Вам допомогу, - запропонувала Фрося вчителю. Алан Михайлович зітхнув і погодився. Серйозний чолов’яга не зітхав, але теж погодився – йому було доручено доставити в’язня до суду, от він його і доставляє.

     Поки вони піднімалися сходами, Фрося раділа, що серйозний чолов’яга піднімається повільно. Ні, він не був гуманістом, як ви могли б припустити. Він просто не звик підніматися сходами. Однак, запах, який від нього йшов, не призводив до приємних асоціацій. Це помітили і миші із щурами – адже жодного представника волохатих мешканців вже не було на сходах.

      Зрештою, поборовши нудоту від запаху серйозного чолов’яги, здолавши безліч сходинок, Фрося та Алан Михайлович опинилися у великій  залі з дерева, із багатьма кольоровими вітражними вікнами: зелене, рожеве, синє, червоне та помаранчеве скла радісно пропускали крізь себе проміні зимового сонця. У залі було багато люду, який мав: зелене, рожеве, синє, червоне та помаранчеве обличчя – в залежності від того, крізь який колір скла пройшов промінь, що впав на обличчя.

     Фрося виявила, що у цій великій залі занадто задушливо. Холодно, але задушливо. З одного боку долітав запах несвіжого сиру, хоча, може всього лише, брудних шкарпеток. З іншого боку, долітав запах поту, часнику та немитих голів. У фільмах, які показували у кінотеатрах минуле завжди було привітливим та спокусливим. Чому ніхто не попереджав про ці жахливі запахи?

       Спромігшись якось відключитися від жахливих запахів, Фрося подивилася у інший кінець великої зали. Там, на полірованому стільці з дорогого дерева та з високою спинкою, сидів нервовий юнак, із блідим обличчям. Юнак був непристойно юним, а його одяг - дуже дорогим. Довгі кучері падали на плечі юнака, з-під якоїсь залізяки.

     - Данило Романович, - пробурмотів Алан Михайлович. І тут до Фросі дійшло, що ця дивна залізяка - всього лише корона. Вона геть не була схожа на ту золоту корону, яку виставляли в історичному музеї, але ж, і князь-король Данило був лише дитиною, чи то - підлітком. У нього навіть вуса й борода ще не виросли!