Ренсом Ріггз - Карта днів

мені тоді здалося, порізалась. Я різко її витягнув і через бокові двері покульгав у двір, де заходився кричати на дерева.

Вузол киплячого гніву в моїх грудях трохи ослаб.

Я повернув на задній двір, перетнув газон та спустився на наш маленький, весь покороблений від палючого сонця причал, що випинався в бухту.

У моїх батьків не було човна. Навіть каное. Я використовував наш причал завжди тільки для одного: щоби сидіти на краю, опустивши ноги в коричневу воду, та думати про неприємні речі. Що я тепер і робив.

За хвилину чи дві я почув кроки по дошках. Я вже готовий був повернутися та гавкнути в той бік прохання забратися до пекла, хто б то не був, але перед тим ту людину видала трохи нерівна хода, а я не міг собі дозволити бути нечемним із пані Сапсан.

— Зважайте на цвяхи, — сказав я їй, не повертаючись.

— Дякую, — відповіла вона. — Можна сісти?

Не відриваючи очей від води, я здвигнув плечима. На віддалі поперечним курсом повільно плив човен.

— Усе зроблено, — повідомила вона. — Наразі твої батьки перебувають у стані, готовому для програмування. Мені необхідно знати, що б ти хотів, аби я їм сказала.

— Байдуже.

Минуло кілька секунд. Вона сіла на настил причалу поруч зі мною.

— Коли я була твого віку, — продовжила вона, — я спробувала щось подібне з моїми батьками.

— Пані Сапсан, я реально не хочу розмовляти прямо зараз.

— Тоді слухай.

Іноді з пані Сапсан сперечатися було неможливо.

— На той час я вже чимало років провела була в академії імбрин пані Шилодзьобки, — почала вона, — коли одного разу мені раптом спало на думку, що в мене й досі є мати з батьком і що мені буде приємно побачити їх знову. Оскільки вже досить багато часу минуло звідтоді, як у мене з’явилися крила та мене доволі безцеремонно було спроваджено з дому, то я подумала, що вони могли б тепер поглянути на мене в іншому світлі, як на особистість і доньку, а не якусь огидливу аберацію.[12] Вони жили в одній халупі на околиці нашого села. Через мене всі їх обминали. Навіть наші родичі відмовилися з ними спілкуватися. Усі вважали, що мої батьки були слугами диявола. Я намагалася схилити їх на свій бік. Вони й досі любили мене, але водночас боялися ще дужче, ніж раніше. Закінчилося все тим, що моя мати прокляла той день, коли я народилася, а мій батько вигнав мене з дому, тримаючи в руці розжарену на вогні праску. Через роки я дізналася, що вони померли — позашивали каміння собі в кишені та зайшли в море.

Вона зітхнула. Дмухнув свіжий бриз, прогнавши на мить затхлу літню спеку. І не вірилось, що десь поруч із нашим світом міг існувати світ, описаний пані Сапсан.

— Прийміть мої співчуття, — промовив я.

— Наші родинні стосунки часто не витримують випробування правдою, — відповіла вона.

Лише якусь мить я встиг про це подумати, як відразу ж розсердився:

— Це не те, що ви казали годину тому. Тоді ви казали, що правда варта неприємностей, чи щось таке.

Вона знітилася, трохи відсунулась і — десь майже внизу — стала обтрушувати собі пісок зі штанин.

— Я гадала, що мала дати тобі шанс.

— Для чого? — спитав я дещо підвищеним тоном.

— Цей світ не мій, і я тут не повчатиму тебе, як бути сином своїх батьків.

— Наскільки я знаю, у мене нема батьків.

— Не кажи так, — заперечила вона. — Я знаю, вони наговорили тобі всякого непотребу, але ти не можеш…

Я стрімко підскочив і стрибнув у воду. Опинившись на дні, я затамував подих, сподіваючись, що чорнота і раптовий холод вимиють геть оці мої думки:

«Він не хоче тебе знати».

«Замість знати тебе, він обрав забуття».

А потім, перш ніж у мене закінчився в легенях кисень, я закричав що є духу в каламутну безодню. Коли я знову з’явився на поверхні, десь футів за двадцять від причалу, пані Сапсан стояла, уже збираючись пірнати за мною.

— Джейкобе! З тобою все?..

— Добре, добре! — відповів я. Вода була настільки мілкою, що я легко міг дістати дна. — Я ж казав: я не хочу розмовляти!

— Казав, — погодилась вона.

Вона стояла на причалі, а я стояв по пояс у воді, і ноги мої грузли в мулі, і якась маленька рибка тикалась у них своїм носиком.

— Я зараз тобі дещо скажу, — промовила вона, — тільки не впадай в істерику.

— Добре.

— Я знаю, що просто зараз воно тобі дуже не до вподоби, але запевняю, що, якщо ти відмовишся від свого нормального життя, потім іще не раз пожалкуєш про це.

— Якого життя? Я не маю тут друзів! А мої батьки бояться мене та соромляться!

— Вони живі, чого нема в більшості з нас. І вони не пам’ятають нічого з того, що трапилося п’ять хвилин тому.

— Хай і так. Але мені нецікаво решту свого життя прикидатися тим, ким я не є. Якщо така ціна за те, щоб бути їхнім сином, то воно того не варте.

Після цих моїх слів у неї був такий вигляд, наче вона хотіла щось мені крикнути, але натомість вона проковтнула той крик.

— Я ніколи не стверджувала, що бути дивним легко, — сказала вона за мить. — У тому, що стосується того, щоб бути одним із нас, є чимало неприємних та важких моментів. А найважчим у цьому є, імовірно, навчитися домовлятися зі світом людей, котрі не можуть чи просто не хочуть тебе розуміти. Багато хто вважає це неможливим — і залишається в часових петлях. Але я ніколи не припускала, що ти з таких. Ти маєш дуже особливий талант, і я кажу не про твоє вміння легко обходитися з порожняками. Ти, Джейкобе, є свого роду перевертнем, котрий здатен легко подорожувати між світами. Такі, як ти, не мусять бути прив’язаними лише до одного дому чи однієї сім’ї. У тебе їх може бути багато, як було у твого діда.

Я глянув угору, де над головою плавно ширяв пелікан, ліниво ворушачи крильми, наче опахалами, та пригадав собі життя мого діда. Більшу частину його той прожив у трухлявій хатинці на краю болота. Його дружина та