АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

 – Приходжу, бо ви зачепили те широке, про що тільки-но говорили. І в мені не ціле небо доброти. Думаю, близько п’яти літрів. Не більш.

 – Ось воно що. У вас замість крові судинами циркулює добро...

 – А щодо самотності... У мене є... дівчина. Напевно, так її можна назвати.

 – Ви не знаєте, дівчина вона чи ні?

 – Ні, вона, звісно, жіночої статі. Просто я не можу дати певної назви нашим стосункам.

 – І як вона ставиться до того, що ви приходите до мене? – здивувалася Пейперкліп.

 – Із розумінням, адже я приходжу допомогти другу. Вірно?

 – Мені тепер дуже ніяково. Упевнена, що вона хвилюється із цього приводу і їй така ідея не до вподоби.

«Треба ж! Моя дурна самотність і панічні атаки можуть внести розлад у цю пару. Право, наступну середу потрібно провести самій. Як і подальші».

 – Я здогадуюся, про що ви подумали. Але рівно за тиждень я теж прийду. Бо хочу бути тут щосереди. Ви почули мене?

 – І чому всім погано на самоті? Навіть У засумував, тому що один. Так ветеринар сказав. Кожному потрібен співучасник. Ось у нашому сквері я часто бачу літнього чоловіка. І він теж самотній. Мікке Бремер. Він сидить із розкладеною шаховою дошкою і чекає, що хтось із перехожих захоче зіграти з ним хоча б одну партію. На це неможливо глянути без сліз. Він усе сидить і сидить із нерухомими фігурами й чекає. А охочих майже немає. Мало хто хоче приділити йому увагу і просто скрасити його день своєю компанією. А він усе сподівається на гру з партнером.

 – Це тому що на пару куди простіше правильно зрозуміти цей світ і наше власне існування. Тому що тільки з кимось виходить можливим помножити здобуту радість і полегшити ношу, розділивши труднощі. Тому що, як це не дивно, але у присутності іншої людини нам легше зрозуміти себе і стати кращими. Ми задумані для доповнення когось. Так само, як і хтось є нашим продовженням. Щоб у підсумку вийшло єдиненероздільне. У парі досягається основна закладена природою ціль – зароджується нове життя. Можна, звісно, вижити й одному. Але саме «вижити», а не жити. Тому що це не так, як має бути. Та найцікавіше, що ми починаємо вважати себе несамотніми не тоді, коли хтось з’явився поблизу від нас і розмовляє з нами, а тоді, коли ми самі впускаємо когось у свій світ. Коли ми дозволяємо комусь наблизитися. Це як запросити у гості. Ми розкриваємося, показуємо, що де лежить, які ми назбирали речі, які картини висять на наших стінах, які предмети обстановки зламані й потребують ремонту або догляду. Якщо цей гість виявляється нашим постояльцем, якщо йому комфортно в наших апартаментах, то ми і будемо вважати його своєю людиною. А якщо такий мешканець там ще й відчинить вікна, впустить світло і свіже повітря, наведе лад, перенесе якісь предмети зі свого світу, поставить на стіл дві чашки з малиновим чаєм, створить затишок так, щоб ми й самі здивувалися, наскільки добре в нас може бути всередині, тоді цього відвідувача ми нізащо не захочемо звідти випускати. А поки наш світ зачинений на ключ і ми самі в ньому господарюємо, то й вважатимемо себе самотніми. Адже всередині тільки одна людина.

 – А ваша... дівчина... Вона «оселилася» у вашому світі?

 – Вона приходить іноді в гості, але я бачу, що їй не подобається малиновий чай. І, знаєте, це одне із найважливіших завдань – знайти належну людину. Дуже відповідальна місія. І така важкоздійсненна. Ось нам даються люди, яких ми не вибираємо – батьки, діти, інші родичі. Вони всі зі своїм певним набором якостей і своїми особливостями, які можуть зовсім не збігатися з нашими. Ми їх просто приймаємо такими, якими вони є. А знайти маємо людину до душі. Ту, кому ми довіримо себе. Таку, як ти сам. Як це можливо, якщо у світі стільки людей? Де знайти ту саму? Як її визначити?

 – Ви думаєте, що кожному може підійти тільки хтось певний? Один? Чому? А я вважаю, що люди діляться на тих, які нам потрібні, і тих, які нам на шкоду. Людина навіть сама може не знати, який саме партнер їй потрібен. Є помилкове «хочу ось таку людину, з таким ось характером і такою ось зовнішністю». Але це не означає, що саме так для неї на користь. Не кожен знає, що для нього краще. І одного разу поруч з’являється людина, яка зробить її життя якіснішим, приємнішим, барвистішим, відчутнішим, повнішим. Та, яка його внутрішньо насичує чимось хорошим. Та, поруч із якою вона зростає. Та, яка на благо. Та, яка невимушено виправить у позитивний бік своїм прикладом. Тоді як сам про таку навіть не думав. Це завжди відбувається несподівано, невчасно і випадково. А буває навпаки. Здається, що людина любить когось. І що цей обраний партнер – найкращий, а він приносить тільки руйнування і розчарування. Хоч би як вони старалися для їхнього союзу і для іншої людини. Хіба не так?

 – А як же «цей подобається, а цей не подобається»?

 – Хибна думка. Ніхто не знає, чим це закінчиться. Тільки «той, хто потрібен або той, який непотрібен».

 – Цікаво. З такого боку, звісно, більше шансів знайти пару. Вибір значно ширший, ніж шукати по всьому світу одну-єдину людину.

 – Ось-ось. Тому не обмежуйте себе такими вузькими рамками.

 – Ви підбираєте сумісних за кольорами, а я шукаю рідне в очах. Та й знати б ще, хто саме мені потрібен. І чи буде лежати душа до цієї людини? Чи буде вона нею сповнена?

 – Але, якщо нам із цією людиною добре, чому до неї не лежатиме душа?