АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

Розмови на певний час припинилися. Кожен мав час подумати про щось своє.

 – Може, хоч під кінець цієї зустрічі ви подивитеся мені в очі? – запитав гість.

«Може, не треба?»

Погляд дівчини схвильовано забігав. Де завгодно, тільки не обличчям співрозмовника.

 – Не   хвилюйтеся, – його рука торкнулася руки стривоженої дівчини. – Вам усе вдасться. І обіцяю, що нічого поганого після цього не станеться. Подивіться на мене. Прямо в очі.

Пейперкліп спочатку взагалі замружилася. Поступово її повіки розслабилися. Потім плавно піднялися. І, нарешті, її погляд піднявся до місця призначення.

Співрозмовниця видихнула.

У нього не тільки усмішка дивовижна. Він ще й має неймовірно глибокі та якісь безкраї очі. І такі добрі-добрі. З віями-промінчиками.

 – І як це виглядає?

 – Так виглядає безтурботність, яка суперечливим чином збиває з ніг. Добре, що я зараз сиджу.

Молодий чоловік розсміявся.

 – Ну ось. А ви боялися. Чому це було для вас так страшно і важко?

 – Через неприємні моменти в минулому. Хоча і далекому. Але вони живуть у пам’яті й нікуди не зникають.

 – Розкажіть мені про це. Розкажіть про себе. Розкажіть, чому ви не знаєте свого імені. Поділіть зі мною тягар своїх неприємних спогадів, і, запевняю вас, вам стане легше його нести. 

 – Я пам’ятаю, як мене залишили одну в кімнаті. Я пам’ятаю, як плакала всю ніч. Пам’ятаю, як вранці до мене, переляканої і розгубленої, підійшла літня сусідка і витягла із ліжечка. Я стала жити з нею. І допомагала їй у міру здібностей свого віку. Вона мене виховувала. Я стала трохи старшою і дізналася, що мама відмовилася від мене відразу після народження. Перший час була із батьком. Але, коли мені виповнилося чотири, і він пішов, залишивши ключ від нашої кімнати із запискою сусідці. Вона забрала мене до себе, згодом офіційно ставши моїм опікуном. Через кілька років і її не стало. За віком я не могла ще влаштуватися на роботу. Мені нічим було платити за кімнату, не було за що купувати продукти. Власник будинку запропонував виконувати певну хатню роботу за плату, з якої частину вираховував за проживання. Наприклад, прибирати кімнати, ходити до магазину, відносити білизну в пральню, приносити пошту та рахунки. Я не мала вибору: виконувала роботу – отримувала гроші. Рівно до того моменту, як, наводячи лад у його апартаментах, випадково зустрілася з ним поглядом. Він чомусь сильно розлютився. Став голосно кричати і лаятися. Вимагав, щоб я ніколи не дивилася на нього. Тим паче в очі. А потім недобросовісний власник накинувся на мене з не менш недобросовісними намірами: погрожував покарати і намагався мене вдарити.

Співрозмовник стиснув повіки.

 – Йому це вдалося? – стримуючи емоції, запитав гість.

 – На щастя, ні. Я молодша, спритніша і винахідливіша. Але відтоді я нікому не дивлюся в очі.

 – Що було далі?

 – Я вибігла на вулицю. Сіла на лавку в парку. Намагалася прийти до тями і придумати, що робити далі. Там розговорилася із жінкою. Вона запропонувала мені готувати для неї їжу за плату. І ось я досі готую для неї. Ночами. Адже я не сплю у цей час доби. Змогла винайняти собі цю кімнату. Досягнувши працездатного віку, влаштувалася в магазин іграшок. Відповідаю за порядок у ньому ось уже кілька років. Одного разу там познайомилася із хлопчиком. Його мама періодично приводила сина в ігрову кімнату. Ми часто з ним спілкувалися. І ось він виріс і став школярем. Виявилося, у нього немає тата, а графік роботи мами зовсім не збігається з початком занять у школі. І мене попросили щодня супроводжувати його на заняття. Теж за грошову винагороду. Хоча я зовсім не хочу її брати. Я могла б просто так водити малюка до школи. Але його мама вважає це неприйнятним і платить мені за це, називаючи оплату «вдячністю». Ось цими справами і займаюся. А ще для мене важливо щодня зробити для когось щось корисне. Надати, нехай і дрібну, але допомогу. Тоді я радію, що день минув недаремно.

 – Дивно, що після такого інциденту з минулого ви не побоялися запросити мене до себе додому.

 – Це тому що ви «сніжно-білий».

 – Тобто?

 – Розумієте, я бачу кольори оточуючих людей. І в кожного він свій. Це такий тонкий контур навколо тіла. Якийсь час я думала, що це бачать і інші. І що в цьому немає нічого незвичайного. Та коли поцікавилася в кількох людей, який колір у мене, вони взагалі не зрозуміли, про що я їм кажу. Так за цими кольорами я навчилася розуміти, яка переді мною людина. Я мало спілкуюся з оточуючими, але часто спостерігаю за ними. І вже за їхнім обарвленням можу із великою ймовірністю визначити основний набір якостей тієї чи іншої персони. І знаю, хто кому підходить, а хто ні.

 – І що ви можете сказати про мене?

 – Те, що ви – чиста доброта. Тому мені зовсім не страшно було розмовляти з вами і запросити у свою кімнату. Ви маєте дуже рідкісний колір. Ще когось такого я не бачила. Це неймовірно до хвилювання.

 – Цікаво.

 – Ви казали, що доброта розміром із небо. Як же у вас її стільки вміщується? Ціле небо! Людина широкої душі... Це про вас. Можна, я поставлю ще одне запитання? Чому ви приходите до мене? Хіба ви теж самотні?