АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

Ох. До ранку ще так далеко...

Де коробка із ґудзиками? У неї є ціла колекція ґудзиків усіляких кольорів і форм. Уважно розглядаючи і неспішно перебираючи цю купу пальцями, тривожний стан поступово зникав. Дуже повільно, але ефективно дрібні прохолодні застібки для одягу, прослизаючи крізь пальці, відводили від неприємних думок. Спасибі їм за це.

Стукіт у двері? Не може бути. Серед ночі? Напевно, здалося. Може сусіди шумлять.

Ні! Знову стукіт.

Непримітна особа обережно підійшла до дверей і відкрила їх зовсім трохи.

Ой! Та це ж Бастьєн! Пейперкліп відчинила двері ширше. – Не спите? – поцікавився гість.

 – А вам чого не спиться? – відповіла зустрічним запитанням дівчина. Вона надто розхвилювалася від такої приємної несподіванки. Напевно, це помітно.

 – Адже сьогодні ніч середи. Вирішив трохи відволікти вас і допомогти дочекатися світанку. У мене із собою настільна гра. Із фішками та кубиками. Будемо грати?

Господиня кімнати кивнула. І чому очі наповнилися сльозами? Хоча зараз це якісь приємні сльози. І це дивне відчуття.

Молодий чоловік увійшов і сів за стіл.

 – Ну, кидайте кубики. Ваш хід, – звернувся гість до застиглої у збентеженні дівчини, розклавши на столі ігрове поле.

На цікаву гру пішло три з половиною години. Молодий чоловік своїм задумом перетворив складні страждальницькі уповільнені хвилини на веселий і втішний час безцінного спокою.

 – Ви знову у мене вдома...

 – Це черговий доказ дієвості ствердження трьох «Н»: немає нічого неможливого.

 – Вам знову через мене доведеться не спати, – засмучено констатувала непримітна особа.

 – Не думайте про це. Я тут. І, напевне, не просто так. Можна я спробую хоча б щось зробити?

 – Що ви збираєтеся робити? – Пейперкліп поставила запитання із побоюванням і пошепки.

 – Ви ж так сміливо запросили мене додому на всю ніч, навіть не знаючи мене! Я тут уже вдруге і ви, нарешті, злякалися?

 – Я не боюся. Просто...

 – І не бентежтеся. Нічого незвичайного чи небезпечного я робити не збирався.

Чоловік таким природним жестом доторкнувся до руки спантеличеної особи. Легко. По-дружньому. Для нього це було так буденно і невимушено. А для Пейперкліп це була подія світового засягу. Вона не звикла до дотиків. Для неї це бар’єр. Вона тримається на певній дистанції від оточуючих людей. Хіба що Юргена може взяти за руку, коли супроводжує його до школи. Але він – дитина. Це інше. А тут дорослий. І це... завжди подобалося в людях, які запросто могли доторкнутися або обійняти іншу людину. Адже вона сама зовсім не така. Вона закрита. Вона сором’язлива. Вона з побоюванням ставиться до оточуючих. Люди для неї настільки чужі, що про тілесний контакт навіть думок не було. Та й оточуючі ніколи до неї не наближалися. А тут... Просто взяв і погладив по руці. 

Поки непримітна особа обмірковувала цю грандіозну подію, Бастьєн підійшов до ліжка і зняв із нього простирадло.

 – Сідайте сюди, – чи то велів, чи то запропонував гість.

Пейперкліп, не розуміючи того, що відбувається, все ж піднялася зі стільця і перемістилася на матрац. Вона сіла і, піджавши під себе ноги, намагалася збагнути задумку молодого чоловіка.

Бастьєн сів поруч із дівчиною. Повітряне полотно злетіло догори і, плавно опустившись, накрило співрозмовників. Тепер вони разом у маленькому світі. Тісному, закритому і тільки для двох. Усі й усе залишилися десь там. Де не видно очам. Двоє людей так близько одне до одного. Це все, що зараз хвилює. 

 – Знаєте, що я зрозумів? Ви боїтеся не темного часу доби, а того, що в цій темряві поруч із вами нікого немає. Вірно?

 – Не знаю.

 – Я спеціально візуально відгородив нас від зовнішніх умов, щоб вам було зрозуміліше. Ось дивіться, зараз ніч, але цього ж не видно. Що ви бачите зараз?

 – Вас. І простирадло.

 – Саме так. І хто знає, що там зовні відбувається. Правильно ж? Головне, що ви не одна. Вас досі хвилює, що десь там не світить сонце? А може, вже й зовсім день настав. Звідки нам знати?

Так, зараз без різниці, що за розкладом ніч. У ній десь із глибини сходить своє власне сонце. Взагалі, дивно, як світ відкривається заново і по-іншому сприймається.

 – Запам’ятайте це відчуття. Я хотів би, щоб у вас усередині було так само, як зараз під цим простирадлом: затишно, спокійно, тепло, безпечно. Щоб ви могли в нападі тривоги подумки накрити себе цим простирадлом і відгородитися від зовнішніх страшних чинників і подій. Звичайно, ще було б чудово, якби в імпровізованому наметі завжди був хтось присутній. Щоб там велися мирні розмови. І щоб вас не особливо турбувало те, що поганого відбувається за межами цього житла.

 – Я думаю, багатьом так хочеться.

 – Ви зможете в потрібні моменти уявляти такий захисний бар’єр?

 – Обіцяю спробувати. Поки що не знаю, чи вийде в мене.

 – Постарайтеся. Я вас дуже прошу. І, зауважте, намет – це не місце, куди потрібно бігти, щоб сховатися. Ним ви у певні моменти повинні огорнути свій спокій, щоб уберегти власний внутрішній мир і не дати зовнішнім силам унести туди руйнування і безлад. Це своєрідна парасолька від дощу або теплий одяг від холоду. Ось стало надворі прохолодніше – ми одягнули кофту. Не інакше. Цим варто користуватися в разі потреби. Не ставайте від нього залежною, щоб не просидіти все своє життя у сховищі.