Lady V - Мій старшокурсник,або як я вляпалась в любовну халепу, Lady V

Перші місяці батьківства

Перші тижні після народження сина були для нас справжнім випробуванням. Ми з Дімою звикали до нового ритму життя: безсонні ночі, постійна увага до малюка, і водночас неймовірне відчуття любові, яке переповнювало нас. Маленький Артем (так ми вирішили назвати сина) став центром нашого світу.

— Не віриться, що все це відбувається з нами, — сказав одного разу Діма, коли ми пізно ввечері сиділи в кріслах поруч з дитячим ліжечком, спостерігаючи, як наш син спить. — Я завжди уявляв собі це, але реальність ще краща.

— Так, — погодилася я, злегка усміхаючись, хоча мої очі ледь трималися відкритими через втому. — Це дивовижно, навіть коли не спиш кілька ночей поспіль.

— Але все одно, він такий маленький і чудовий, що я навіть забуваю про втому, — додав Діма, дивлячись на Артема з ніжністю в очах.

Ці перші тижні навчили нас багато чому. Ми дізналися, як важливо підтримувати одне одного в новій ролі батьків. Хоча іноді було важко, я відчувала, що ми стали ще ближчими.

Свєта була постійним гостем у нашому домі. Вона приносила їжу, допомагала з домашніми справами, а також ділилася порадами, які дізнавалася з книг та інтернету.

— Ну що, як ви тримаєтесь? — запитала вона, коли прийшла одного вечора з великим пакетом продуктів.

— Виживаємо, — пожартувала я, сміючись. — Але, якщо чесно, іноді я не знаю, як це все витримати. Ти знаєш, що це складно, але водночас це найкраще, що могло статися.

— Так, — погодилася Свєта, розкладаючи принесені продукти на кухонному столі. — Але я впевнена, що ви — супербатьки. Діма взагалі виглядає так, ніби це його природна роль.

Я усміхнулася, згадавши, як Діма кожного дня намагався взяти на себе максимум обов’язків, щоб я могла відпочити. Він був неймовірно турботливим, і я відчувала, як наші стосунки тільки зміцнюються завдяки цій новій ролі.

— Він справді неймовірний, — зізналася я. — Я навіть не уявляла, що він так швидко адаптується до всього цього.

Минали місяці, і ми почали поступово адаптуватися до нового ритму життя. Артем ріс на очах, і кожен його новий етап розвитку приносив нам радість. Перші усмішки, перші звуки, перші спроби підняти голівку — все це було чарівним. Ми фотографували кожен момент, щоб зберегти спогади, адже час, здавалося, пролітав неймовірно швидко.

— Як ти думаєш, ким він стане, коли виросте? — запитав одного разу Діма, коли ми разом спостерігали за тим, як Артем намагається дотягнутися до іграшки.

— Хто знає, — відповіла я, мрійливо усміхаючись. — Можливо, він буде таким же впертим і рішучим, як ти. А може, більш спокійним і вдумливим.

— Мені цікаво, чи буде він любити подорожувати, як ми, — сказав Діма, дивлячись на нашого малюка. — Я вже уявляю, як ми всі разом їдемо в якусь подорож, коли він трохи підросте.

— Це буде неймовірно, — погодилася я. — Але спочатку давай дочекаємося, поки він почне хоча б самостійно ходити.

Наші батьки теж були надзвичайно раді новині про появу внука. Вони часто приїжджали, допомагали, а також, звісно, балували маленького Артема подарунками.

Одного разу до нас приїхала моя мама, привізши величезний пакет з дитячими речами та іграшками.

— Я просто не могла встояти, коли побачила ці милі костюмчики, — сказала вона, розпаковуючи речі і показуючи мені кожну нову покупку. — Іграшки я вибирала дуже ретельно. Хочу, щоб у нього все було найкращим.

Я сміялася, спостерігаючи за тим, як моя мама, захоплена роллю бабусі, намагається зробити для нас усе можливе.

— Дякую, мамо, — сказала я, обіймаючи її. — Але, чесно кажучи, ми вже не знаємо, куди подіти всі ці речі.

— Ну, що я можу сказати? — засміялася вона. — Внуків балувати — це робота бабусь.

Це були моменти, які робили наше життя ще яскравішим. І хоча батьківство було складним і вимагало багато сил, кожен день приносив стільки радості, що втома відходила на другий план.

Але попри все, ми не забували про свої мрії та плани. Після народження Артема, ми з Дімою вирішили не відмовлятися від подорожей. Ми вирішили спланувати свою першу поїздку всією сім’єю, коли наш син підросте ще трохи.

— Як думаєш, куди поїдемо першим? — запитала я одного вечора, коли ми разом планували наступні місяці.

— Я давно мріяв показати йому наші улюблені місця, — сказав Діма, задумливо дивлячись на карту. — Може, спочатку в Європу? Там багато цікавих місць для дітей.

— Чудова ідея, — погодилася я. — Хто знає, можливо, Артем стане таким же любителем подорожей, як і ми.

Ми посміхнулися, уявляючи наше майбутнє. Наші мрії і плани продовжували розвиватися, навіть попри всі зміни в нашому житті. Ми з Дімою вирішили, що будемо разом йти цим шляхом — виховувати нашу дитину, підтримувати одне одного і знаходити щастя в кожному моменті, який подарувало нам життя.

Це був новий розділ нашої історії. Артем став центром нашого всесвіту, але ми не забували про те, ким були до його народження. Ми продовжували любити одне одного, будувати свої мрії і плани, і тепер з нами був той, хто зробив наше життя ще більш змістовним.

Я відчула, що все, чого ми досягли разом, було лише початком нашої спільної історії. І хоча попереду на нас чекали нові виклики, я була впевнена, що ми впораємося з усім — адже ми були разом, і наш син був для нас найбільшим даром життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍