Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

Ганна Андріївна. Ти, Антошо, завжди готовий на обіцянки. По-перше, тобі не буде часу думати про це. І як можна, і чого ради обтяжувати себе отакими обіцянками?

Городничий.А чому, серденько? іноді можна.

Ганна Андріївна. Можна, звичайно, та не про всяку дрібноту слід турбуватися…

Дружина Коробкіна. Ви чули, як вона трактує нас?

Гостя. Та вона завжди така була; я її знаю: посади її за стіл, вона й ноги свої…

Ява VIII

Ті ж і поштмейстер, з розпечатаним листом у руці.

Поштмейстер. Дивна справа, панове! Чиновник, що ми його вважали за ревізора, зовсім не ревізор.

Всі. Як не ревізор?

Поштмейстер. Зовсім не ревізор, я дізнався про це з листа…

Городничий. Що ви? що ви? з якого листа?

Поштмейстер. Та з його ж власноручного листа. Приносять до мене на пошту листа. Глянув на адресу, бачу: «на Поштамтську вулицю». Я так і обмер. «Ну, — гадаю собі, — напевно знайшов непорядки на пошті й повідомляє начальство». Узяв та й розпечатав.

Городничий. Як же ви?..

Поштмейстер. Сам не знаю, нечиста сила підбила. Покликав був уже кур’єра на те, щоб послати його ештафетою[53], — але така мене взяла цікавість, що й зроду такої не відчував. Не можу, не можу, почуваю, що не можу, тягне мене, от тягне й квит. В однім усі так от і чую: «Ой, не розпечатуй! загинеш, як курка», а в другім ніби біс який шепоче: «Розпечатай, розпечатай! розпечатай!» і як придавив сургуч — по жилах огонь, а розпечатав — мороз, їй-богу, мороз, і руки тремтять, і в очах темно.

Городничий. Та як же ви насмілились розпечатати листа такої уповноваженої особи?

Поштмейстер. То ж бо й штука, що він не уповноважений і не особа!

Городничий. А що ж він, по-вашому, таке?

Поштмейстер. Ні се, ні те: чорт його знає що!

Городничий. (запально). Як ні се, ні те? Та як ви смієте називати його ні тим, ні сим, та ще й чорт знає чим? Я вас під арешт…

Поштмейстер. Хто? ви?

Городничий. Так, я!

Поштмейстер. Руки короткі.

Городничий. А ви знаєте, що він жениться на моїй дочці, що я сам буду вельможею, що я в самісінький Сибір запроторю?

Поштмейстер. Ех, Антоне Антоновичу! що Сибір? далеко Сибір! От краще я вам прочитаю. Панове! дозвольте прочитати листа?

Всі. Читайте, читайте!

Поштмейстер. (читає). «Спішу повідомити тебе, серце Тряпічкін, які зі мною чудеса. По дорозі обчистив мене як липку піхотний капітан, так що трактирник хотів уже посадити мене в тюрму, як ось по моїй петербурзькій фізіономії й по костюму все місто прийняло мене за генерал-губернатора. І я тепер живу в городничого, жуїрую[54], упадаю напропалу біля його дружини й дочки; не вирішив тільки, з котрої почати; гадаю, спочатку з мамочки, бо, здається, зразу готова до всіх послуг. Пригадуєш, як ми з тобою бідували, обідали на шармака і як колись кондитер ухопив мене за комір з приводу поїдених пиріжків коштом прибутків аглицького короля? Тепер зовсім навпаки повернулося. Всі мені позичають, скільки завгодно. Оригінали страшенні. Ти б луснув зо сміху. Ти, я знаю, статейки пописуєш; вмісти їх у свою літературу. По-перше: городничий — дурний, як сива шкапа…»

Городничий. Не може бути! там нема цього.

Поштмейстер. (показує листа). Читайте самі!

Городничий (читає). «Як сива шкапа». Не може бути! це ви самі написали.

Поштмейстер. А як би це я міг писати?

Артем Пилипович. Читайте!

Лука Лукич. Читайте!

Поштмейстер. (читає далі). «Городничий — дурний, як сива шкапа…»

Городничий. О, чорт забери! треба ще повторювати! ніби воно там і так не стоїть.

Поштмейстер. (читає далі). Гм… гм… гм… гм… «сива шкапа. Поштмейстер теж хороша людина…» (Припиняє читати.) Ну, тут про мене він теж непристойно висловився.

Городничий. Ні, читайте!

Поштмейстер. Та навіщо?..

Городничий. Ні, чорт забери, коли вже читати, так читати! Читайте все!

Артем Пилипович. Дозвольте, я прочитаю. (Надіває окуляри й читає.) «Поштмейстер достеменно департаментський сторож Михєєв; мабуть, також, негідник, п’є запоєм».

Поштмейстер. (до глядачів). Ну, підлий хлопчисько, якого слід одшмагати: більше нічого!

Артем Пилипович (читає далі). «Доглядач над богоугодними закла… і… і… і…» (заїкається).

Коробкін. А чого ж ви зупинилися?

Артем Пилипович. Та якесь таке нечітке письмо… а втім, видно, що мерзотник.

Коробкін. Дайте мені! от у мене, я думаю, кращі очі. (Бере листа.)

Артем Пилипович (не даючи листа). Ні, це місце можна пропустити, а там далі чітко.

Коробкін. Та дозвольте, я вже сам знаю.

Артем Пилипович. Прочитати я й сам прочитаю, далі, справді, все вже чітко.

Поштмейстер. Ні, все читайте! адже раніше все читано.

Всі. Віддайте, Артеме Пилиповичу! віддайте листа! (До Коробкіна.) Читайте!

Артем Пилипович. Зараз. (Віддає листа.) От, дозвольте… (Затуляє пальцем.) От звідси читайте.

Всі підходять до нього.

Поштмейстер. Читайте! Читайте! дурниці, все читайте!

Коробкін (читає). «Доглядач над богоугодними закладами Земляніка — справжня свиня в ярмулці».

Артем Пилипович (до глядачів). І недотепно! свиня в ярмулці! де ж видано свиню в ярмулці?

Коробкін (читає далі). «Смотритель училищ наскрізь протух увесь цибулею».

Лука Лукич (до глядачів). Їй-богу; і в рот ніколи не брав цибулі.

Амос Федорович (набік). Слава Богу, хоч про мене нема нічого.

Коробкін (читає). «Суддя…»

Амос Федорович. От тобі маєш! (Голосно.) Панове, я гадаю, що лист задовгий. Та й дідько з ним: погань таку читати.

Лука Лукич. Ні!

Поштмейстер. Ні, читайте!

Артем Пилипович. Ні, вже читайте!

Коробкін (продовжує). «Суддя Ляпкін-Тяпкін найбільшою мірою моветон…» (Зупиняється.) Мабуть, французьке слово.

Амос Федорович. А чорт його знає, що воно значить! Ще добре, як тільки шахрай, а може, й ще гірше.

Коробкін (читає далі). «А втім, народ гостинний і добродушний. Прощавай, душа Тряпічкін. Я сам, за твоїм прикладом, хочу взятися за літературу. Сумно, голубе, так жити, хочеться, зрештою, поживи для душі. Бачу: справді, треба за щось високе взятися. Пиши до мене в Саратовську губернію, а звідти в село Подкотиловку. (Перегортає листа й читає адресу.) Його благородію, шановному панові, Іванові Васильовичу Тряпічкіну в Санкт-Петербурзі, на Поштамтській вулиці, в будинку під номером дев’яносто сьомим, повернути у двір, третій поверх праворуч»[55].

Одна з дам. Який реприманд[56] несподіваний!

Городничий. От коли зарізав, так зарізав! убив, убив, зовсім убив! Нічого не бачу. Бачу якісь свинячі рила, замість облич; а більше нічого… Вернути, вернути його! (Махає рукою.)

Поштмейстер. Куди вернути? Я, ніби навмисне велів, щоб доглядач дав