Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

найкращу тройку, чорт надав і наперед дати розпис.

Дружина Коробкіна. Оце так, оце нечувана конфузія!

Амос Федорович. Одначе ж, чорт його забери, панове! він у мене триста карбованців позичив.

Артем Пилипович. У мене теж триста карбованців.

Поштмейстер (зітхає). Ох! і в мене триста карбованців.

Бобчинський. У нас із Петром Івановичем шістдесят п’ять, прошу вас, асигнаціями. Іменно.

Амос Федорович (розгублено розводить руками). Як же це так, панове? Як же це так, справді, ми сплохували?

Городничий (б’є себе в лоб). Як я? ні, як я, старий дурень! одурів, старий баран!.. Тридцять років служу; жоден купець, жоден підрядчик не могли мене обдурити, шахраїв над шахраями обдурював; пройдисвітів і крутіїв таких, що цілий світ ладні обікрасти, круг пальця обкручував; трьох губернаторів обдурив… та що губернаторів! (махнувши рукою) нічого й говорити про губернаторів…

Ганна Андріївна. Та це не може бути, Антошо: він заручився з Машенькою.

Городничий (гнівно). Заручився! Дулю з перцем — от тобі заручився! Лізе мені в очі із заручинами!.. (В нестямі.) От, дивіться, дивіться, весь світ, все християнство, всі дивіться, як обдурили городничого! Дурня йому, дурня старій падлюці! (Свариться сам на себе кулаком.) Ех ти, товстоносий! Слимака, ганчірку взяв за важну персону! Ось він тепер по всіх шляхах дзвіночком видзвонює! Рознесе по всьому світу історію. Мало того, що будеш посміховищем — знайдеться перодряп, паперопсувач, у комедію тебе вставить, от що боляче! Чину, звання не пошкодує, і всі шкіритимуть зуби й плескатимуть у долоні. Чого смієтесь? з себе смієтесь!.. Ех, ви!.. (Тупоче зі злості ногами об підлогу.) Я б усіх отих писак! У, перодряпи, ліберали прокляті! чортове сім’я! Вузлом би вас всіх зав’язав, на борошно б перетер вас усіх, та чортові у шапку, на підкладку! отуди! (Тикає кулаком, б’є каблуком об підлогу. По деякій мовчанці.) 1 досі отямитися не можу. От уже, справді, коли Бог хоче покарати, то насамперед одбирає розум. Ну що було в отому жевжикові схожого на ревізора? Нічого не було! От просто і на пів-мізинця не було схожого, і от вам усі: ревізор! ревізор! Ну хто перший пустив, що він ревізор? Відповідайте!

Артем Пилипович (розводить руками). Як воно трапилося, убийте, не можу пояснити. Ніби туман якийсь обгорнув, чорт попутав.

Амос Федорович. Та хто пустив! от хто пустив: оці молодчики! (Показує на Добчинського і Бобчинського.)

Бобчинський. Їй-богу, не я! і не гадав… Добчинський. Я нічого, зовсім нічого… Артем Пилипович. Звичайно, ви.

Лука Лукич. Розуміється. Прибігли,— мов божевільні, з трактиру: «Приїхав, приїхав і грошей не платить…» Знайшли велику птицю!..

Городничий. Натурально, ви! пліткарі міські, брехуни трикляті!

Артем Пилипович. Чорти б вас забрали з вашим ревізором і з вашими брехнями.

Городничий. Так і нишпорите по місту, та людей баламутите, торохтії проклятущі! Брехні розпускаєте, сороки куцохвості!

Амос Федорович. Паскудники кляті!

Лука Лукич. Ковпаки!

Артем Пилипович. Шмаркачі короткопузі!

Усі обступають їх.

Бобчинський. Їй-богу, це не я, це Петро Іванович. Добчинський. Е, ні, Петре Івановичу, адже ви перший той…

Бобчинський. А от і ні; першим були ви…

Ява остання

Ті ж і жандарм.

Жандарм. Чиновник, що приїхав по іменному велінню з Петербурга, викликає вас зараз же до себе. Він зупинився в гостиниці.

Слова ці, ніби громом, разять усіх. Здивовано вигукують дами; вся група, раптом змінивши пози, кам’яніє.

НІМА СЦЕНА

Городничий посередині, мов стовп, з розпростертими руками і закинутою назад головою. Праворуч нього дружина й дочка завмерли в русі до нього; за ними поштмейстер, що обернувся на знак питання, звернений до глядачів; за ним Лука Лукич, якось невинно збентежений; за ним, коло самого краю сцени, три дами, гості, що притулились одна до одної, з найсатиричнішим виразом облич, який стосується безпосередньо родини городничого. Ліворуч од городничого: Земляніка, схилив голову трохи набік, немов до чогось прислухається; за ним суддя з розчепіреними руками, присів майже до землі й зробив губами так, ніби хотів посвистати або вимовити: «Отака ловись!» За ним Коробкін, повернувся до глядачів з примруженим оком і їдким виразом на адресу городничого; за ним, із самого краю, Добчинський і Бобчинський з простягнутими один до одного руками, роззявленими ротами і виряченими один на одного очима. Решта гостей — постовпіли. Мало не півтори хвилини скам’яніла група стоїть нерухомо. Завіса падає.

Переклад Остапа Вишні

Одруження*

Зовсім неймовірна пригода на дві дії

Дійові особи 

Агафія Тихонівна, купецька дочка, дівчина на відданні.

Орина Пантелеймонівна, тітка.

Фекла Іванівна, сваха.

Подкольосін, службовець, надвірний радник.

Кочкарьов, друг його.

Яїчниця, екзекутор.

Анучкін, відставний піхотний офіцер.

Жевакін, моряк.

Дуняшка, дівчина в домі.

Стариков, гостинодворець[57].

Степан, слуга Подкольосіна.

Дія перша

Кімната холостяка.

Ява І

Подкольосін (сам, лежить на канапі з люлькою). Отак як почнеш ото сам на дозвіллі роздумувати, то бачиш, що, нарешті, таки треба одружитися. Ну, справді? Живеш, живеш, і так, нарешті, гидко стане. От знову М’ясниці пропустив[58]. А все ж, здається, готове, і сваха вже три місяці ходить. Їй-право, аж самому стає якось совісно. Ей, Степане!

Ява II

Подкольосін, Степан.

Подкольосін. Не приходила сваха?

Степан. Ні.

Подкольосін. А в кравця був?

Степан. Був.

Подкольосін. Що ж, він шиє фрак?

Степан. Шиє.

Подкольосін. І багато вже нашив?

Степан. Та вже досить. Почав уже петлі обкидати.

Подкольосін. Що ти кажеш?

Степан. Кажу: почав уже петлі обкидати.

Подкольосін. А чи не питав він, навіщо, мовляв, потрібний панові фрак?

Степан. Ні, не питав.

Подкольосін. Може, він говорив, чи не думає пан женитися?

Степан. Ні, нічого не говорив.

Подкольосін. Ти ж, однак, бачив у нього й інші фраки. Адже він і для інших шиє?

Степан. Так, фраків у нього багато висить.

Подкольосін. А сукно ж на них буде, мабуть, гірше, як на моєму?

Степан. Авжеж, це буде показніше, що на вашому.

Подкольосін. Що ти кажеш?

Степан. Кажу, це показніше, що на вашому.

Подкольосін. Добре. Ну, а не питав, для чого, мовляв, пан із такого тонкого сукна шиє собі фрак?

Степан. Ні.

Подкольосін. Не говорив нічого про те, чи не думає, мовляв, пан женитися?

Степан. Ні, про це не говорив.

Подкольосін. Ти ж, одначе, сказав, який на мені чин і де я служу?

Степан. Казав.

Подкольосін. А він що на це?

Степан.