Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

(Підходячи до ручки Марії Антонівни.) Маріє Антонівно!

Растаковський (входить). Антона Антоновича вітаю, хай продовжить Бог життя ваше і нового подружжя, і дасть вам нащадків численних, онучат і правнучат! Ганно Андріївно! (Підходить до ручки Ганни Андріївни.) Маріє Антонівно! (Підходить до ручки Марії Антонівни.)

Ява IV

Ті ж, Коробкін із дружиною, Люлюков.

Коробкін. Маю за честь поздоровити Антона Антоновича! Ганно Андріївно! (Підходить до ручки Ганни Андріївни.) Маріє Антонівно! (Підходить до її ручки.)

Дружина Коробкіна. Душевно поздоровляю вас, Ганно Андріївно, з новим щастям.

Люлюков. Маю за честь привітати, Ганно Андріївно! (Підходить до ручки і потім, обернувшись до глядачів, по-молодецьки цмокає язиком.) Маріє Антонівно! Маю за честь привітати! (Підходить до її ручки і так само молодецьки звертається до глядачів.)

Ява V

Багато гостей в сюртуках і фраках підходять спочатку до ручки Ганни Андріївни, промовляючи: «Ганно Андріївно!», потім до Марії Антонівни, говорячи: «Маріє Антонівно!» Бобчинський і Добчинський проштовхуються.

Бобчинський. Маю за честь привітати!

Добчинський. Антоне Антоновичу! маю за честь привітати.

Бобчинський. З щасливою пригодою!

Добчинський. Ганно Андріївно!

Бобчинський. Ганно Андріївно! (Обидва підходять одночасно і стукаються лобами.)

Добчинський. Маріє Антонівно! (Підходить до ручки.) Маю за честь поздоровити. Ви матимете велике, велике щастя, в золотій сукні ходити і делікатні різні супи їсти, дуже весело будете проводити час.

Бобчинський (перебиваючи). Маріє Антонівно, маю за честь поздоровити! Дай Боже вам усякого багатства, червінців і синочка отакого манюсінького, отакунького! (показує рукою), щоб можна було на долоню посадити, прошу вас; а синочок усе кричатиме: уа! уа! уа!..

Ява VI

Ще кілька гостей, що підходять до ручок, Лука Лукич із дружиною.

Лука Лукич. Маю за честь…

Дружина Луки Лукича (біжить уперед). Вітаю вас, Ганно Андріївно! (Цілуються.) А як же то я зраділа. Кажуть мені: «Ганна Андріївна видає дочку». «Ах, Боже мій!», — думаю собі, і так зраділа, що кажу чоловікові: «Послухай, Луканчику! от яке щастя Ганні Андріївні!» «Ну, — думаю собі, — слава Богу!» І кажу йому: «Я так захоплена, що просто горю з нетерпіння висловити особисто Ганні Андріївні…» «Ах, Боже мій! — думаю собі: — Ганна Андріївна саме й чекала на пристойну партію для своєї донечки, а ось тепер така доля: саме так і трапилось, як вона бажала», і так ото зраділа, що не могла говорити. Плачу, плачу, ну, просто-таки ридаю. Вже й Лука Лукич говорить: «Чого ти, Настенько, ридаєш?» «Луканчику, — кажу, — я й сама не знаю, самі сльози так річкою і ллються».

Городничий. Дуже прошу, сідайте, панове! Ей, Мишко, принеси сюди ще стільців.

Гості сідають.

Ява VII

Ті ж, часний пристав і квартальні.

Часний пристав. Маю за честь привітати вас, ваше високоблагородіє, і побажати благоденства на многії літа.

Городничий. Дякую, дякую! Прошу сідати, панове!

Гості сідають.

Амос Федорович. Але скажіть, прошу вас, Антоне Антоновичу, яким чином усе це почалося: поступовий хід усієї тобто справи.

Городничий. Хід справи надзвичайний: зволив сам власною особою освідчитись.

Ганна Андріївна. Дуже поштиво й надзвичайно делікатно. Надзвичайно хороше про все говорив; каже: «Я, Ганно Андріївно, із самої тільки поваги до ваших достоїнств». І така чудова, вихована людина, найблагородніших правил. — «Мені, повірите, Ганно Андріївно, мені життя копійка: я тільки тому, що поважаю ваші високі властивості…»

Марія Антонівна. Ах, мамочко! це саме він і мені говорив.

Ганна Андріївна. Облиш, ти нічого не знаєш, і не в свої справи не втручайся! «Я, Ганно Андріївно, дивуюсь…» Такими приємними словами розсипався… і коли я хотіла сказати: «Ми ніяк не сміємо сподіватись на таку честь», — він раптом упав навколішки й таким найблагороднішим чином: «Ганно Андріївно! не зробіть мене найнещаснішим! погодьтеся відповісти на мої почуття, інакше я смертю покінчу життя своє».

Марія Антонівна. Їй-богу, мамочко, він про мене це говорив.

Ганна Андріївна. Ну, розуміється… і про тебе було, я ж нічого цього не заперечую.

Городничий. І так навіть налякав; казав, що застрелиться. «Застрелюсь, застрелюсь», — говорить.

Багато з гостей. Скажіть, будь ласка!

Амос Федорович. Дивись ти!

Лука Лукич. То таки справді, доля вже до цього вела.

Артем Пилипович. Не доля, батечку, доля — сліпа: заслуги призвели до того (набік). Отакій свині завжди лізе в рот щастя!

Амос Федорович. Я таки, Антоне Антоновичу, продам вам того песика, що його торгували.

Городничий. Ні, мені тепер не до песиків.

Амос Федорович. Ну, не хочете, на іншій собаці зійдемось.

Дружина Коробкіна. Ах, як, Ганно Андріївно, я рада вашому щастю! ви не можете собі уявити.

Коробкін. Де ж тепер, дозвольте дізнатися, перебуває іменитий гість? я чув, що він чомусь поїхав.

Городничий.Так, він поїхав на один день у дуже важливій справі.

Ганна Андріївна. До свого дядечка, щоб узяти благословення.

Городничий. Узяти благословення; але взавтра ж… (Чхає.)

Поздоровлення зливаються в один гул.

Красно дякую! Але взавтра ж і назад… (Чхає.)

Вітальний гул. Найдужче чути голоси:

Часного пристава. Доброго здоров’я, ваше високоблагородіє!

Бобчинського. Сто літ і мішок червінців!

Добчинського. Продовж, Боже, на сорок-сороків!

Артема Пилиповича. Щоб ти пропав! Дружини Коробкіна. Чорти б тебе вхопили! Городничий. Дуже вам дякую! Бажаю того й вам! Ганна Андріївна. Ми тепер у Петербурзі гадаємо жити. А тут, скажу я вам, таке повітря… надто вже селом тхне!.. правду казавши, не дуже приємно… От і чоловік мій: він там дістане генеральський чин.

Городничий. Це правда, панове, я, чорт його знає, дуже хочу бути генералом.

Лука Лукич. Дай Боже дістати.

Растаковський. Від людини неможливо, а від Бога все можливо[52].

Амос Федорович. Великому кораблеві — й велика плавба.

Артем Пилипович. Заслужив, от і шана!

Амос Федорович (набік). От покаже, як і справді буде генералом! От уже кому личить генеральство, як корові сідло! Ну, ні, до цього ще довга пісня. Отут є й не такі, як ти, а й досі ще не генерали.

Артем Пилипович (набік). Дивись, чорт забери, уже й у генерали пнеться… Чого доброго, може бути й генералом. Адже пихи в нього, лихий не взяв би його, досить. (Звертаючись до городничого.) Так ви ж тоді, Антоне Антоновичу, і нас не забудьте.

Амос Федорович. І коли щось трапиться: приміром, якась потреба у справах, не залишіть без заступництва!

Коробкін. На той рік повезу синка до столиці на службу вітчизні, так уже, прошу вас, виявіть йому вашу протекцію, замість батька сиротині будьте.

Городничий. Я з