Argentum - Як вибратися з гри або спробуй вижити до ранку, Argentum

– Так, я вже зрозумів. – відповів Тимур. – У мене змінилося вікно. Але ми трішки продвинулися, чи не так? – з нотками тихої, але обнадійливої радості говорив хлопець. – Почнімо спочатку?

– А... а-ага. – не зібрано промовив хлопець, навіть якось віддалено, ніби він не тут.

– Славіку...? – схвильовано позвав Тимур, але поки перед очима буде маячити це нав'язливе вікно, до друга він навіть підійти не зможе.

Тому вони натиснули кнопку, продовжуючи гру. Коли підлітки опинилися у магазині, Тимур швидко підійшов до Славіка.

– Славіку? – Тимур поклав руку йому на спину, легенько погладжуючи по спині, щоб відволікти легкими дотиками. Славік зараз виглядав таким же наляканим, як був Тимур першого разу третьої ночі.

– Я бачив... тебе. – тихо промовив хлопець. – Ти лежав на землі... На землі весь у кр-крові. – майже задихаючись, продовжував він. – Твоє тіло було у такій... неприродній позі, ні-ніби руки і н-ноги по.. по-поломані. – він різко обійняв Тимура, сильно схопивши того за шию, ніби упевненитися, що Тимур поряд, поки хлопець продовжував гладити його по спині.

– Чшш... Бачиш, я живий. Я тут, з тобою. – тихим і спокійним тоном говорив хлопець.

– М-мгм. Знаю... Просто... На мить здалося, що ти, справді... Справді... – але договорити речення він ніяк не наважувався. – Мені здалося, що я залишився тут зовсім один.

– Вже все добре. Я все ще живий. Ми все ще живі. – заспокоював Тимур. – Обоє.

– Хочу вибратися з цієї клятої гри!

– Та-ак, я теж. Я теж.

Хлопці сиділи, спираючись на касову стійку. Славік поклав голову на плече Тимура, поки той злегка масажував його голову. Славіка в реальності це завжди трохи заспокоювало, тому Тимур надіявся, що і цього разу це допоможе.

– Цікаво, а от коли по сюжету монстр ще не має з'являтися, він просто стоїть десь чи ходить по лісі може? Як взагалі NPC поводяться не в полі зору гравців? – думав вголос Ярослав.

– Не знаю. І я невпевнений, що ми дізнаємося. – хмикнув Тимур. – Дальше, ніж кілька метрів від магазину, ми не можемо піти.

– Ага. – видихнув Славік, встаючи.

– Ти куди? – запитав Тимур, дивлячись на друга.

– До записки. Щоб почати гру. – усміхнувся хлопець. – Я не хочу тут сидіти вічність. Цей магазин мене вже так дістав! – скривився Славік, ніби з'їв цілий лимон.

– Підтримую. Від цього брудного-сірого і брудного-коричневого у мене скоро почнеться тошнота. – здригнувся Тимур, дивлячись на стіни і підлогу приміщення.

– Ага, дизайн такий собі. – погодився Ярослав. – І хто взагалі його створював?

Вони підійшли до записки.

«О, я радий, що ви знову тут. А то прощатися з вами так швидко було б занадто сумно:( Правила вам відомі. А я можу лише побажати удачі. Надіюсь, ви виберетеся звідси чим швидше. Або ні... Не надіюся) Ха-ха..»

– Покидьок. – роздратовано виразився Тимур. – Він насолоджується цим!

– Ага, хворий на голову маніяк. Тц. – цокнув язиком Ярослав. Він перевів погляд на перше завдання:

«Розпочніть робочу зміну»

"Хаа... Як же... бісить..." – думав хлопець, дістаючи з кишені картку.