Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

— Тут не зрозумів… Який цар?

— А, це так, фольклор… Злочинець потурбувався про те, щоб заховати здобич якомога далі від себе, але щоб за першої слушної нагоди вона була під руками.

— Якщо пресу не вдовольнять наші пояснення?

— Куди вона дінеться? Зрештою, ваша власність, ви розпоряджаєтеся нею так, як вважаєте за потрібне.

— Копію з Парижа мені доправлять лише післязавтра, і за умови, що доведеться пояснювати, для чого вона… А це означає…

— Про істинний бік справи повинні знати лише надійні люди! — жорстко сказав Кравець. — Розумію, що між нами двома це не втримається з суто практичних міркувань. Але — лише надійні люди!

— Які гарантії з вашого боку?

— Жодних, — сказано це було дуже просто. — Чим ви ризикуєте? Репутацією? Хто доведе, якщо про справу знатимуть лише свої? Хто винесе сміття з власної хати? Всі будуть мовчати заради збереження тієї ж таки репутації! Що втрачаю я? Хіба що винагороду за врятовану картину.

— Але якщо ви знаєте злочинця, чи не легше…

— Ні! — від різкого вигуку Таверне здригнувся. — Я ж вам казав — навряд чи картина буде при ньому. Як ми доведемо? Саме тому я й пропоную не вплутувати в справу поліцію, вони працюють, як сокирою рубають. Ми спровокуємо злочинця і він сам захоче позбутися здобичі. І тут я вже його не випущу! На цьому етапі й органи підключимо.

Таверне ще вагався. Логіка в плані, запропонованому цим чоловіком, безперечно, була. Але якщо це буде холостий постріл… Та зрештою… чому б…

Він навіть не помітив, що дощ посилився.

10

Яцинський вже відбував дуже неприємну розмову з замовником.

Увесь негатив емоції збирався вилити на Макара. Чекаючи на нього, Яцинський вкотре перечитував погану публікацію:

«ВИКРАДАЧ КАРТИНИ СТАВ ЖЕРТВОЮ ЩАСЛИВОГО ВИПАДКУ»

Учора в приміщенні Французького культурного центру пан Таверне, один з представників «Таверне колексьон», зробив офіційну заяву для засобів масової інформації. Суть заяви: зловмисник викрав не оригінал «Жінки з кошиком винограду», а лише вправну, зроблену на високому професійному рівні, копію.

Наявність кількох примірників копій з кожного експонату колекції не просто не приховується — вона широко афішується. В деяких випадках власники колекції замінюють оригінали копіями, звичайно, не повідомляючи про це публічно. Шанувальники мистецтва приходять дивитися картини і їх не цікавить, що саме та, через яку вони витратили час і гроші, знаходиться на реставрації.

Звичайно, пан Таверне усвідомлює, що подібна заява дещо похитне репутацію фірми — люди, які йдуть дивитися на оригінали, хочуть побачити саме їх, а не копії, нехай і найкращі. Та з паном Таверне можна погодитися в тому, що є й інший, позитивний бік справи, адже таким чином зберігаються витвори мистецтва, і свідомі його шанувальники не можуть цього не оцінити.

Виставку продовжено ще на тиждень, крім того, завтра вхід безкоштовний — кожен з бажаючих може впевнитися, що оригінал на місці. Тут же будуть присутні кваліфіковані спеціалісти, які підтвердять, що перед глядачами саме оригінал. Заради цього з Лондона прибув Герберт Кейтервіл, людина, яка півтора десятиліття досліджувала «Жінку з кошиком винограду» і яка знає буквально кожний міліметр оригіналу.

На цілком логічне запитання, чому інформацію про те, що викрадено копію, а не оригінал картини, тримали в секреті цілих шість днів після викрадення, пан Таверне відповів, що власники користувалися своїми міркуваннями. Він висловив сподівання, що розшук злочинця і надалі буде вестися активно та запевнив, що умова про грошову винагороду лишається в силі.

Яцинський не відірвався від читання, хоча й помітив, що Макар вже прийшов і тепер тупцяє на одному місці. Дочитавши, Яцинський кивнув на монітор:

— Грамотний? Читав уже?

— Це не моя провина! — вигукнув Макар.

— Не винуватий, що грамотний?

— Для чого блазнювати! Хто знав, що там висить фальшивка?

— Ніхто, — погодився Яцинський. — От ти й мусив про це дізнатися. Перевірити все, перед тим, як брати аванс і йти на справу.

— Як, нахрін, я міг…

— Стули пельку! — Яцинський опустив кришку ноутбука. — Ти не виправдав довіри, ясно? — він розумів, що в тому, що сталося, не винен ніхто, навіть цей Макар, але він втратив свої гроші і це його бісило. — Мазанину, яку ти вкрав, почепи собі в сортирі! Про гроші не може бути й мови, досить з тебе авансу!

— Я працював…

— Все, тему закрито! — Яцинський трошки заспокоївся. — Більше ми не зустрінемося… поки що, принаймні…Ти не знаєш мене, тебе я й знати не хочу, — вдаючи втому від усього цього дурного життя, він примружив очі, а коли за кілька хвилин розплющив їх, запитав здивовано: — Ти ще тут?

Двері за Макаром зачинилися і Яцинський пошкодував, що так з ним повівся. Макар образився і розлютився. Злі й ображені роблять дурниці… Ох, як не любив він віддавати подібні накази! Але що тут вдієш?..

Він потягнувся до телефона.

11

Макар напився.

Він мандрував з одного питного закладу до іншого і заливав горілкою горе поразки. Коли відчув, що ледь тримається на ногах, вирішив їхати додому. Краще взяти таксі — не вистачало ще потрапити на очі копам, які за рахунок п’яниць виконують свої плани. Так само, як це раніше робила міліція, нічого не помінялось.

З водієм не торгувався, закемарив у машині. Шоферові довелося його розбуркувати. Сходами піднімався, підтягаючи неслухняне тіло обома руками за бильця. Довго шукав ключа, не втрапив у замкову шпарину, ключ сильно штовхнувся об двері. Двері відчинилися.

Спочатку Макар думав — так і треба. Як уздрів перед собою незнайомця — повільно почав тверезіти.

— Ого! — вигукнув Кравець, глипнувши на Макара. — З горя чи з радості набрався?

— Яц-цинсь-кий прис-слав? — п’яний Макар затинався ще дужче.

— Ходімо під холодний душ. Потім тобі покажу хлопця, якого справді прислав Яцинський.

Не такою уявляв собі Борис зустріч з тим, хто принизив його, хто змусив лягти обличчям донизу і наступав ногою на шию. Він збирався як мінімум віддухопелити його. Але, побачивши п’яного й переляканого заїку, несподівано для себе пожалів людину. Нарешті Макар струснув головою, глянув на непроханого гостя і впізнав його.

Один із трьох охоронців.

Наймолодший.

Найнебезпечніший.

— Як ти мене знайшов?

— Довга історія… Картина де?

— Хіба я схожий на художника?

Нарешті Кравець отримав привід, щоб з усієї сили затопити Макарові в писок. Той не втримався на ногах, полежав трохи, повільно звівся. З розбитого носа цівкою текла кров.

— Картина — де?

— В надійному місці… Охороняєте різне барахло…

— Не твоя справа. Вона мені потрібна.

— Навіщо?

— Яке твоє