Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

помітив, що Кравець тримав у руці пилочку, якою мав звичку полірувати нігті.

Макар одразу відзначив, що цей хлопець з пилочкою здатен на багато що, он як зіщулився і очицями бігає по кімнаті. Він наймолодший, двоє інших — солідні, розважливі дядьки, яким зовсім не хочеться йти грудьми на кулі.

— На підлогу! Мордами донизу, руки за голову!

Молодший зробив якийсь небезпечний рух, але один із старших, той, що сидів навпроти нього, швидко заговорив:

— Роби як кажуть, Борько! Ну його! Життя одне! Живи!

Він першим виконав наказ. Молодший — останнім. Макар підійшов до найближчого, став ногою йому на потилицю. Швидко нахилився і витяг зброю з кобури.

— Тепер слухайте мене, — спокійно заговорив він. — Я не вийду звідси, бо знаю, що, не вимкнувши сигналізації, навіть ваша трійця може тут лишитися назавжди. Хто знає, як розблокувати двері?

Відповіддю було мовчання.

— Добре, партизани, я не жартую. Зараз вб’ю одного з вас і подивлюся, чи стане у тих, хто лишиться, глузду грати героїв далі. Чи є сенс так ризикувати? Ну, хто розблокує двері?

Мовчанку порушив Бутейко.

— Мужики, в мене жінка і двоє дітей…

— І тесть — відставний військовий, — озвався Борис.

— А тобі яке діло! — верескнув Бутейко, скочив на ноги, та одержав дулом автомата по писку і заспокоївся, відчувши, як по щоці тече кров. — Моє життя мені не заважає, мужики. І хай хоч якесь падло скаже, що я не правий!

— А вякне хто — ми їх, дядьку, постріляємо! — реготнув Макар. — Давай до справ, ніколи мені!

Борис Кравець скреготів зубами. Він втратив колишню хватку, став лінивим і — так, так, не жалій себе, козел! — старим і незграбним…

Але він таки зазначив, що грабіжник трошки загикується. А це вже особлива прикмета. Хай хоч десять балаклав у тебе на морді, сволото…

7

«ЗУХВАЛЕ ПОГРАБУВАННЯ ПРИВАТНОГО ХУДОЖНЬОГО САЛОНУ ОБІЦЯЄ СТАТИ ПОГРАБУВАННЯМ СТОЛІТТЯ»

Минуло два дні. Бориса Кравця та інших звільнили з роботи. Прочитавши заголовок у стрічці новин, Кравець натиснув пальцем на посилання, відкрив весь текст.

«Як уже повідомлялося, 25 вересня було викрадено один з найкоштовніших екземплярів колекції французького цінителя мистецтв барона Таверне, яка виставлялась на Подолі, в приватному художньому салоні „Арт-клас“. Це — не перший замах на колекцію, але це перша спроба, яка була успішною. Злочинець міг би прихопити багато цінного, але метою його була саме картина „Жінка з кошиком винограду“, тому напрошується висновок — злодій виконував завдання конкретного замовника».

— Ну-ну, — Борис зручніше вмостився в кріслі, попіл з сигарети падав на клавіатуру.

«Зловмисник не лишив жодних слідів. Але навряд чи ця справа буде похована — скандал навколо пограбування набуває міжнародного масштабу. Колекція широко відома в світі і вважається однією з найповніших приватних колекцій живопису. Ходом розслідування цікавиться особисто посол Франції в Україні, а це змушує наших сищиків працювати на совість. Родина Таверне і керівництво салону „Арт-клас“ встановили солідні грошові винагороди тому, хто досягне успіху у пошуках, а також особі, яка підкаже вірний шлях до викраденої картини. Сама ж картина оцінюється в…».

Сигарета випала з рота Бориса.

Хлопець — молодець! Заради цієї суми варто ризикувати. Але… ну нічого собі! Бачив він цю картину… Ні, треба щось випити і подумати, добре подумати…

8

Старі зв’язки спрацювали.

Борисові легко пощастило знайти одного зі своїх колишніх стукачів. Сашко Кролик, який отримав прізвисько через два передніх зуба, що дуже випирали вперед і робили його видовжене обличчя подібним до кролячого писка, здивувався, коли перед дверима своєї квартири побачив екс-опера. Вже майже два роки Кролик жив спокійно.

— Якого біса, начальнику?

— Скучив, Кролику, скучив. Обійматися і плакати не будемо, мені потрібна твоя допомога.

— Якого біса, командире? Ми ж давно…

Дужа рука притиснула сутулу спину Кролика до брудної стіни.

— Я тебе знайшов, дурню. Невже ти думаєш, що важко знайти людей, які з задоволенням послухають історії про плідну співпрацю Сані Кролика з органами правопорядку?

Здавалося, Кролик зараз заплаче.

— Якого дідька тобі ще треба?

— Ото ж бо, — Кравець відпустив стукача. — Мені потрібен один заїка. Це все, що я про нього знаю. Судячи по замашках, мужик крутий, схожий на професіонала. Певен, що він ще в місті, якщо ні — дізнайся хоча б хто він і чи є виходи на нього. Второпав?

— Малувато вихідних даних. Заїка…

— Не прибідняйся, Кролику, — Борис поплескав його по щоці. — Ти ж як захочеш — з-під землі людину викопаєш…

Кравець не перебільшував здібностей Кролика. Помножені на страх бути викритим і на бажання якомога швидше спекатися настирного лягавого, вони проявилися якнайкраще.

Вже ввечері Кролик подзвонив.

— Думаю, я знаю, хто тобі потрібен. Макар, Олежка Макарчук… Останнім часом у нього якісь справи з Яцинським.

— Це ще хто такий?

— Велика, кажуть, людина… Рукою його не кожен дістане, крутиться поміж великих грошей…

Борис слухав і замислено кивав головою.

9

— А я вас упізнав. Ви працюєте в охороні.

— Вже не працюю, — посміхнувся Кравець.

— Для чого така втаємниченість? Як у поганому детективі…

Французької Кравець не знав, тому з Бернаром Таверне вони розмовляли каліченою російською. Обоє змушені були говорити повільно, щоб зрозуміти один одного як слід.

— Може, сядемо в мою машину? Накрапає…

— Нічого. Мені так спокійніше.

Борис знав, що машину Таверне надала фірма «Арт-клас», яка, власне, й запросила його в Україну. Але він не був певен, що там немає якоїсь записувальної апаратури. Правда, Таверне приїхав на зустріч у довгому плащі, і тут теж не можна нічого сказати напевне…

— Сподіваюсь, інформація про винагороду тому, хто допоможе в пошуках картини, відповідає дійсності?

— Авансом винагорода не надається.

— Звичайно. Скажіть відверто, чи згодні ви робити все для того, аби викрадена робота повернулася до законного власника?

— В якому розумінні?

— Ну, наприклад, якщо для цього доведеться піти на невеличку авантюру?

Таверне вже важче було вдавати спокійну ділову людину.

— А саме?

Кравець вдихнув повітря, немов збирався зануритися у воду з головою. І виклав свою ідею Бернарові Таверне. Той вже не зважав на ріденький дощик, слухав зосереджено, іноді перебивав, просив повторити якесь слово, аби краще зрозуміти співбесідника.

— Ви впевнені, що картина ще в Україні? — запитав нарешті.

— Одразу після викрадення такі речі не вивозяться. Злочинець вичікує, поки все вляжеться, і може чекати довго, бо певен — швидко його не знайдуть.

— Але ж його можуть знайти за цей час…

— Ви ж самі не вірите в те, що кажете! І потім, він