Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

взагалі розучився спати. Навіть не допомагає куплене задорого імпортне снодійне, від якого його дружина вирубається моментом у будь-який час.

— Щось в лісі здохло? — запитав Коля Людник.

— Нічого не здохло! Жінка моя народилася, іменини в неї сьогодні! — Вася сяяв, як новенька копійка. — Останнім часом її гості мене вибішують. Ще й Людка бурчить, мовляв, не люблю її друзів.

— Ти справді їх не любиш?

— Не переварюю! Збираються баби і базікають про білизну і панчохи зо три години. А мене запитують, наприклад: «Як ви вважаєте, Васілій, зараз краще купляти долари чи все ж таки євро»? Ніби я їм банкір!

Людник реготнув.

— Ага, тобі смішно! — Бутейко розчервонівся. — Чекай! Далі вони сідають грати в преферанс!

— Хай собі.

— Та хай! Але ж мене тягнуть до компанії! Я не вмію, мені ото в «дурня» найкраще. Колись бовкнув таке. Теща відразу прокоментувала. Вона, до речі, в карти не грає. Зате вмикає телевізор, знаходить серіал про важку жіночу долю й втикає. Тесть теж приходить. Так само не грає в преферанс, і мене прикріпляють до нього. Чоловіча компанія.

— Чим це погано?

— Всім! Відставний полковник п’є горілку. Травить анекдоти та епізоди зі свого армійського життя, причому щораз одні й ті самі і в однаковій послідовності. Час від часу нагадує, який в країні бардак і що до цього Майдани довели. Я слухаю його мовчки і киваю. Тесть усім розповідає, як зі мною цікаво балакати!

Людник знову реготнув. Бутейко махнув рукою.

— Давай, давай, весело йому…

Боря Кравець, третій охоронець, відірвався від смартфона, вийшовши з Інтернету:

— Скільки твоїй стукнуло?

— Тридцять п’ять. Але така натура — останні роки іменини святкує, та вік уперто не називає.

— Бува. Знав одну мадам, коли ще опером працював. Не в поліції, міліцейським. Жіночка приховувала свій вік навіть від чоловіка. — Кравець закурив. — І її справжній вік знали лише батьки. Було б все гаразд, коли б ця мадам не була трошки поведена. Щоб ніхто не видав її вік, вона спочатку отруїла батька, а потім — матір. Я ту справу вів.

— Нічого собі!

— Лікарі поставили їй клінічний діагноз і запроторили до божевільні. Я чув, вона там поїхала остаточно і тепер скидує собі роки. Зараз твердить, що їй вісімнадцять.

Боря Кравець справді вісім років працював опером у кримінальному розшуку. Якось при затриманні бандит кинув гранату, яка розірвалась поряд з Борисом. Ніхто не думав, що виживе. Але він міцно тримався за життя, про нього навіть зняли кілька телевізійних сюжетів. Стан здоров’я не дозволив повернутися на службу. Тепер він шостий рік працював у приватній охоронній компанії. І ображався, коли ставили на безпечні, як вважало керівництво, об’єкти.

— Не зрозуміти цих жінок ніколи, — філософськи зазначив Людник. — Мо’ відзначимо день народження твоєї жінки в нашій компанії?

Пити на роботі заборонялося. За таке — не штраф, відразу звільняли. Але їх уже шостий місяць тримали тут, у приватній галереї. За три роки існування салону трапилась одна НП — п’яний випадково впав у вітрину. І то не в їхню зміну, взагалі — не в той час, коли на об’єкт зайшла їхня фірма.

Чоловіки нудилися.

Всі троє щиро вважали те, що стережуть, барахлом.

Та й дозволяли собі тільки пиво.

З

Приватна галерея містилася на першому поверсі новобудови на Подолі.

Другий так само викупили під якийсь офіс. Туалети там були по обидва боки довжелезного коридору. На дверях одного теліпалася табличка: «Вибачте, ремонт». Тож туди ніхто й не потикався.

Макар сам повісив її позавчора, вибравши слушний момент. Після того приходив до офісу кілька разів, міняючи зовнішність, і перевіряв, чи не стурбував когось ремонт у сортирі. Він переконався, що розрахував правильно — офісні мешканці користувалися вільним. Бо до ремонтів у нас звикли: якщо табличка висить — значить, так треба, нехай комунальні служби займаються.

Сьогодні перед самим закриттям салону Макар спритно відчинив двері туалету — врізний замок, ключ підібрати, щоб зачинити й відчинити, дуже просто — і заховався там, зачинившись зсередини. Прибиральниці не звертатимуть уваги на ці двері, зачинено, не працює, що там прибирати?

Спливли кілька довгих годин і Макар обережно вислизнув зі своєї схованки, не забувши зачинити двері. План будівлі він вивчив напам’ять, тому рухався впевнено, не присвічуючи ліхтариком. Нарешті — потрібний зал. Тоненький промінь ковзнув по стінах, висвітив потрібну картину. Макар підійшов до здобичі, загасив світло і видобув скальпель…

4

— Як твій племінник, Миколо? — запитав Бутейко.

— Нарешті одружується…

— Бідолашний. Це ота, про яку казав — не дай Боже?

— Ага. Таки обкрутила, він соплі розпустив. Вагітна, тому й так. Тільки я підозрюю — не від нього. Ми запрошені на весілля.

— Знав я одного хлопця, — Кравець ковтнув ще пива. — П’ять разів женився. Всі його дружини помирали максимум через півтора року після весілля. І головне — його ніколи при цьому не було. Поїде, бува, у відрядження, повернеться — в хаті покійниця. Його й до бабок водили, аби пристріт зняти. Жаліли його всі — симпатичний, не дурний… Звісно, не дурний, після кожної йому значна сума лишалася.

— От падлюка! — Людник відсунув від себе порожню пляшку. — Ну й що то було?

— Хімію мужик непогано знав. — Борис ще ковтнув. — Готував отруту сповільненої дії і жінок підгодовував. А коли від’їжджав кудись — заряджав отрутою страви, які жінка обов’язково з’їсть, або ліки, які вона обов’язково вип’є. На цьому, зрештою, і попався. До останньої жінки гість зайшов, не коханець, просто знайомий… Якраз на вечерю… Обоє з копит. За хлопцем вже давно спостерігали. Забили тривогу. Відкачати вдалося лише гостя, його ж отрутою не годували…

— Яку кіно! — зробив висновок Людник.

— А то ще було. Одна дівиця нарешті знайшла своє щастя…

5

Макар закінчив свою роботу.

Тепер треба вийти звідси. Найбільш ризикована частина операції, але він сподівався досягнути ефекту несподіванки…

6

Пиво давало зворотний ефект — Людникові хотілося спати. Під розповіді Кравця він тихо куняв, схрестивши руки на грудях.

— … ну і застав її голу, — теревенив Борис, його голос чувся Людникові немов крізь вату. — Тоді він мовчки взяв її весільну сукню і…

Від несподіваного різкого окрику «руки вгору!» Людник стрепенувся. Чиї це дурні жарти?

На голові в жартівника — чорна балаклава. В руці — зручний ізраїльський автомат «Узі».

— Ану, не рипайся! — гарикнув незнайомець Борисові, який потягнувся до кобури на боці. — Дітей не шкода?

Беручи приклад з колег, Людник підняв руки догори. Він