Арія Вест - Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест

На заході справи йшли нічим не гірше. Військо духів Землі уже зайняло свою позицію, будучи на чолі з прекрасною Божественною мудрістю. На сході розмістилася армія духів Вогню, готових вступити в бій в будь-яку мить.

На півдні, де якраз розмістився вхід у храм, і зараз стояли восьмеро відчайдух, з-за найближчих міських розвалюх стежили духи Вітру і військо Тисячі Бід. Останні, будучи живими мерцями, людьми, що дев’ятсот років тому радіючи спостерігали за стратою Мін Чженя, зараз були готові до пронизування мечами сотню разів підряд без можливості покинути цей світ.

Усі були готові вступити в бій. От тільки… територія храму здавалася цілковито порожньою. Не було чути ні звуку наближення ворогів, а в темряві, скільки би не придивлявся, не показувались ні монстри, ні посланці.

Від цього якраз і було найбільше не по собі. Одне діло, коли ти приходиш і одразу бачиш своїх супротивників і знаєш, з чим матимеш справу і… зовсім інше, коли тебе зустрічає моторошна тиша і цілковите нерухоме повітря довкола.

Відчуття тривоги охопило не лише Ребекку. Міцно стискаючи в руці клинок демона, зброю, яку довірив їй Мін Чжень, дівчина підсвідомо молилася на те, аби все пройшло гладко. Але ситуація свідчила про протилежне. Дівчина перевела погляд на Багряного провісника ― він вдивлявся в храм, уважно спостерігаючи за кожним його віконцем і, хоч усі вони були закриті ставнями, демонові не потрібно було дивитись, аби бачити. Він володів магією, тож зараз, вдивляючись туди, намагався визначити, чи є хоч хтось зараз на території храму.

Напруга зростала.

Чому досі ніхто не з’явився? Вони прийшли зарано, чи… вже все проґавили? Але ж за цим місцем цілодобово стежили духи і демони, ховаючись по закутках… вони точно не могли бути поміченими. Їхні розвіддані свідчили про те, що план Білолицього душогуба не було змінено. Кілька посланців приходили, аби почергувати вночі. І навіть зранку…

Бек зиркнула на Рейчел. Було видно, що дівчина хвилюється, стискаючи в руці мотузку роуп-дарт.

О, так, Рейчел було до біса страшно. Вона людина, а люди у цьому світі надто слабкі істоти…

В голові дівчини пронеслися спогади.

― Ей, Фелікс! ― окликнула духа Рейчел, заходячи в зброярню палацу Сапфірового очарування, де якраз встигло зібратися чимало різних духів. Усі вони займалися активним обговоренням того, що їх чекатиме на битві. Фелікс говорив про щось із духами Землі, коли, почувши голос Рейчел, обернувся.

Дівчина стояла зовсім на вході, тож він, вибачившись перед духами, із якими був змушений перервати розмову, рушив в напрямку до Рейчел.

― Чому ти сюди прийшла?

― Чому я прийшла? ― склала руки на грудях Рейчел, непохитно дивлячись на Фелікса, в якого від такої поведінки аж брови попіднімалися. ― А як же «привіт, Рейчел, радий тебе бачити, як у тебе справи? Хвилюєшся перед завтрашнім днем?»

Фелікс насупився.

― Перед завтрашнім днем? Послухай, ― наблизився він упритул, хоча в загальному шумі від розмов численної кількості духів їх і так ніхто б не почув. ― Ти що справді надумала іти?

― Так, я людина, ― всміхнулась Рейчел, дивлячись йому в очі. ― Але це не означає, що я кину своїх друзів перед очима небезпеки. Можливо… я і справді маю мізерну силу і зовсім не вмію битись, але… ― дівчина, нервово всміхаючись, заклала волосся за вухо. ― Але ж у більшості з вас є священна зброя, як от у Хуа Яна його Полум’яне віяло. Я бачила, наскільки могутні ці штуки… чи… чи не знайшлося б і для мене чогось такого?

Згадавши це, Рейчел подумки всміхнулася, а тоді поглянула на роуп-дарт в своїх руках. «Як же ти тільки погодився?» ― промайнуло в її голові, коли вона периферійним зором поглянула на Фелікса.

Здається, усі присутні могли легко переживати тривогу подумки, але зовсім не Хуа Ян. Зрештою, втративши усю свою епічність, він згорнув віяло і пробурмотів:

― От і що за маячня? Де всі? Мені здається, чи нас надурили…

Та вартувало йому тільки договорити, як усе відбулось просто блискавично. Парадні двері храму виявилися вибитими вщент чиїмось тілом, що внаслідок удару вилетіло і, прокотившись декілька метрів по вимощеній каменем доріжці перед храмом, нарешті зупинилось.

В той то момент Лю Мін Чжень різко схопив Хуа Яна за рукав:

― Назад!

Бек напружила зір. Ця тушка, що вилетіла з храму… невже це Білолиций душогуб?!

Неочікувано із-за розтрощених дверей показалася постать із кинджалом Вічності в руці, одягнена у все чорне. Коли вона вийшла на світло (його забезпечували численні факели на території храму), стало зрозуміло, що це…

 ― Іскорко?! ― тут же вигукнув Джуліан, роблячи випад вперед.

Різко поглянувши вперед, Анна помітила вісьмох осіб і Джуліана попереду них. Тільки Зевс ворухнувся, аби підвестися, а Мін Чжень схопився з місця, готуючись рвонути просто туди, Анна витягнула руку вперед:

― Не підходьте!

Білолиций перевернувся на спину, аби побачити новоприбулих… всміхнувшись єхидною посмішкою (губи його, до слова, кровоточили, а все обличчя було в синцях), закричав: