Арія Вест - Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест

Глава 195. У темряві нічного храму інфеністка дубасила ногами самого повелителя тьмb

Кажуть, перед настанням якоїсь надважливої події серцебиття людини стабільно утримується на підвищеному рівні. Ти можеш заспокоювати себе, запевняючи, що все пройде добре, адже у тебе є план, до біса детальний план, на який було витрачено купу сил і часу. Ти можеш реально почати вірити, що ніщо не може порушити цю заздалегідь обдуману лінію подій, які на тебе чекають. Ти можеш уявляти, що й справді осідлав ситуацію. Та яким би впевненим в успіху ти не був, все ж в глибині душі ти знаєш, що приречений на провал.

Тобі не слід цього боятися. Зрештою, усе в цьому світі надто відносне. Ти можеш думати про провал і досягти успіху, рівнозначно, як можеш бути впевненим в успіху і зазнати краху.

Ніхто ніколи не знає, коли настане момент істини.

 

Старе місто Душ сотнями років пустувало. Його руїни частенько ставали прихистком циклопів, але згодом навіть вони перестали пробиратись на ці території в основному по причині того, що тут було абсолютно нічим харчуватися. Місто було мертвим. Цілковито. У повному сенсі цього слова. Сама смерть буквально літала у повітрі, яке тут зовсім не рухалося і від цього мало неприємний затхлий запах. На такі міста у світі живих звикли казати «міста-привиди» ― міста, котрі були покинуті людьми із певної причини, частіше за все через масштабні катастрофи. То могли бути якісь інфекційні агенти, виявлені в ґрунті чи воді даної території, можливо, наявність шкідливих мікроелементів, якими просочилися стіни будинків… звісно, це могли бути також війни, стихійні лиха, радіація і банальне банкрутство.

Та місто Душ занедбали зовсім з іншої причини. Практично вісімсот років тому тут проживали посланці, на чолі котрих знаходився Білолиций душогуб. Будучи неймовірно сильними, ці істоти наводили суцільний жах на всіх жителів Тартару ― від інших міазмів до пекельних істот.

Однак, історія показує, що навіть найсильніша імперія не вистоїть перед часом. Так, час ворог усього. Він породжує нові імперії, нові народи, здатні винайти щось сильніше і, як наслідок, загарбати попередню сильну націю. У випадку із містом Душ все сталося так, що Білолиций душогуб сам став причиною загибелі свого народу. Задумавши зробити владикою демонів з вигляду недосвідченого хлопця, що служив охоронцем при імператорському палаці, він навіть не здогадувався, що через пару десятків років цей хлопець стане тим, хто погубить його самого і його клан. А Білолиций всього лиш хотів позбутись минулого Першого демона клану Сили, замінивши його на менш досвідченого, аби можна було спокійно втілювати свої плани, не боячись опору.

І ось, 800 років опісля, Багряний провісник у морі каяття знову виступив проти Білолицього душогуба.

 

Між закинутими будинками посеред однієї з центральних вулиць старого міста Душ показалася група осіб. Рухалися вони усі нога в ногу і виглядали так, наче ідуть на якесь мегаважливе завдання ― усі дивились прямо і тримали голови злегка піднятими догори, що додавало усім неабиякої харизми і ефектного вигляду. Якби можна було в цей момент включити якусь епічну пісню, це однозначно була б Des Rocks ― Used to the darkness.

Найбільше з-поміж них усіх вирізнявся Лю Мін Чжень ― він ішов майже посередині, одягнений у чорне ханьфу з вузькими рукавами і шкіряними наручнями на руках, волосся його було зібране у звичну зачіску ― високий хвіст, прикрашений золотою заколкою. Образ його доповнював золотий пояс із нефритовою підвіскою у формі кільця.

По праву руку від Багряного провісника ішла Ребекка, одягнена в ханьфу у чорно-червоних відтінках, із китайською зачіскою і клинком демона в руці. Незважаючи на низький ріст супроти Мін Чженя, дівчина все ж виглядала до біса ефектно.

Поруч із дівчиною ступав Хуа Ян, котрий вирізнявся особливою ефектністю у ході і змахах Полум’яним віялом, яке дух тримав у правій руці. Одягнений він був, як завжди, у ханьфу з широкими рукавами червоних відтінків, але зачіска у нього цього разу цілковито повторювала зачіску Мін Чженя ― високий хвіст, прикрашений заколкою.

Лі Тун та Лі Дун, обидва одягнені у ханьфу з вузькими рукавами своїх улюблених відтінків ― для Лі Туна синіх, а для Лі Дуна фіолетових ― ступали нога в ногу по праву руку від Хуа Яна. Коли усі повернули наліво, аби вийти із центральних вулиць до тієї частини міста, куди й пролягав їх шлях, Лі Тун ефектно прокрутив в руці свою шаблю. Лі Дун же ніс свою зброю без особливого хизування ― у нього при боці висів великий меч.

Коли усі наблизилися до точки призначення, то побачили перед собою великий храм у китайському стилі, територія якого була досить великою, проте огородженою зовсім низьким парканом ― його висота, мабуть, сягала не більше тридцяти сантиметрів у висоту.

У цей то момент можна було помітити іншу частину прибулих, тих, що знаходилися по ліву руку від Мін Чженя. Рейчел, тримаючи в руках напоготові досить нестандартну зброю, роуп-дарт, виглядала до біса ефектною у своєму персиковому ханьфу із напівпрозорих тканин. Поруч із нею розмахував катаною Фелікс, малюючи у повітрі невидимі вісімки, а останнім в ряду стояв Джуліан, котрий у момент їхньої зупинки одразу ж оголив короткий меч.

Здавалося б, це усе, але ні, територію храму з інших сторін почали оточувати невеликі армії, тримаючись тихо і таємно. На півночі, рухаючись під покровом темряви (хоч зараз був обід, цілковито затягнуте чорнющими хмарами небо створювало враження ночі), просувалася Сапфірове очарування. Рухалася вона поволі, при цьому виглядали неймовірно граційною. У руках духа Води знаходився лук, що цілковито складався із води, котра не піддавалась жодним законам фізики, залишаючись наче в стані невагомості і формуючи обриси лука. У ньому також була стріла, Нефритова стріла, основна зброя Сапфірового очарування, що славиться своїм вмінням завжди влучати в ціль. Слідом за нею до своєї позиції пробиралася численна армія духів Води ― у темряві мерехтіли їхні блискучі пояси, прикрашені чистими алмазами, та Землі ― ці вирізнялися темно-зеленими та коричневими одежами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍