Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

Енгус Петерсон так відгукнувся про свою співробітницю: «Вона відразу стала одним з кращих репортерів серед тих, кого я знав. Друкувала добре і дуже швидко. Була точна і всюди встигала. Мала гостре чуття на новини і не цуралася ніякої праці».

В 1926 році Маргарет вийшла заміж за Джона Марша. Подружнє життя складалося щасливо: молоді багатства не мали, але в їхньому домі було повно книжок і друзів, які переважно кликали її за псевдонімом «Пеггі». Кали ж вона захворіла на артрит і змушена була полишити роботу, друзі і книги зробилися для неї ще ближчими. В ліжку Пеггі провела кілька років. Спочатку перечитала домашню бібліотеку, потім — міську, а тоді чоловік пожартував, що їй нема вже чого читати в Атланті і доведеться писати самій. Мабуть, тоді і почала складатися в її уяві історія про дівчинку з поважаного південського роду, яка разом із своїм народом пережила Громадянську війну, трагічну смерть рідних, ворожу навалу, розорення плантації, пожежі, воєнне спустошення, Реконструкцію і виявилася такою незламною і мужньою, що змогла не просто вижити й вистояти, а й відновити втрачене,— історія, що виросла в своєрідну південну сагу «Звіяні вітром».

Коли книжка вийшла друком, авторка писала одному з своїх читачів: «Мені дуже важко сказати, як довго я працювала над книгою. Аби уникнути пояснень, я, як правило, кажу: „О, десять років!“ Але насправді це не так. Я почала її в 1926 році, а завершила в 1929-му — крім трьох частин. Їх я дописала вже після того, як книгу було продано видавництву. Я працювала за таких тяжких обставин. З одного боку, в мене чимало друзів та родичів... а протягом п’яти років не бувало такого дня, щоб хтось із них не потрапив до лікарні... Крім того, мене мучив артрит, і я вже втратила будь-яку надію, що знов зможу рухатись... Упродовж місяців я писала розділи, а роки минали в антрактах між писанням. Це важко пояснити тим, хто звертається до мене з розпитами, а тому я й відповідаю: „О, десять років“,— і хай так і вважають. Гадаю, ідо якби я могла зосередитись і звільнитися від щоденних дзвінків з лікарень... я могла б написати книжку за рік».

1935 року представник одного з найбільших видавництв Америки — «Макміллан» — об’їздив Південь у пошуках нових талантів. Хтось із спільних знайомих порадив йому звернутися до Пеггі Мітчелл. І вже 30 червня 1936 року роман «Звіяні вітром» побачив світ. Він одразу ж став книгою місяця, мав чудову пресу, в 1937 році був нагороджений престижною премію Пулітцера. Популярність цього твору просто-таки фантастична: до Різдва 1936 р. було продано мільйон книжок; за даними на середину 70-х років, його перекладено 27 мовами й видано в 37 країнах тиражем понад 20 млн. примірників. Це, звичайно, не враховуючи наших вітчизняних, дотепер російськомовних видань. Словом, як відзначали рецензенти, це книга для читача, а не для критики. Саме читач і підтримує життя цього роману. Завдання ж критики — дещо йому пояснити з історії і літератури США.

Звичайно, доля книги не могла не вплинути на життя її авторки. З серпня 1936 року Джон Марш відповів на телеграму з агентства «Тайм»: «Місіс Марш лежить хвора внаслідок стресу, бо надто несподівано зробилася знаменитою». Проте вона, вірна дочка Півдня, вже й ставши багатою і уславленою жінкою, залишається на батьківщині, в Атланті, з якою пов’язана її доля, весь її світ, погляди і смаки. Отож єдиний її художній твір створено патріоткою Півдня з його світоглядних позицій.

«Впродовж років я розмірковувала над історичними обставинами,— казала Маргарет Мітчелл одному із своїх інтерв’юерів,— але не в зв’язку з книжкою. Я не так розмірковувала про цей грунт, як зростала на ньому. Звичайно ж, я знала історію старої Атланти, знала, як вона народилася (частка старого Півдня і частка нового, не схожа на жодне інше південне місто). І, звичайно, весь час думала про кампанію Джонстона-Шермана — найдраматичніший період війни. Таким чином, коли я сіла писати роман, я не шукала історичного грунту, бо стояла на ньому все життя. Готового сюжету і характерів я не мала. Я просто надумала створити історію дівчини, яка була схожа на Атланту: частка старого Півдня і частка нового». А коли вже було знято кінофільм і готувалася його прем’єра, М. Мітчелл казала її організаторам: «Колись я вважала, що „Звіяні вітром“,— книга моя, але насамперед вона належить Атланті і відбиває погляди атлантців; фільм є атлантським і прем’єра буде подією для міста, а не просто демонстрацією фільму». Так воно і сталось: і роман, і фільм Атланта, серце Півдня, сприйняла як гімн на свою честь.

З цим містом пов’язано і подальше життя авторки. Коли в перші дні другої світової війни було потоплено пароплав «Атланта», саме Маргарет Мітчелл негайно зібрала великі кошти на спорудження корабля з такою ж назвою. В Атланті вона і померла — дуже рано і несподівано. В 1949 році стався серцевий напад у її чоловіка Джона Марша, після чого він видужував важко і повільно. Коли хворіла Маргарет, Джон виявився напрочуд ніжним і відданим чоловіком. І тепер вона намагалася не тільки доглянути його, а й розважити, зробити його життя приємнішим. Сталося так, що одного разу, сама не дуже добре почуваючись, Маргарет привезла чоловіка до кінотеатру на центральній плеяді Атланти і, переводячи його через майдан, потрапила під машину. Через кілька днів у лікарні вона померла. А південна сага залишилася жити.

«Звіяні вітром» — роман про життя людей і події часів Громадянської війни 1861—1865 років, коли внаслідок перемоги Півночі над Півднем в США було скасовано рабство. Прогресивна громадськість Америки і всього світу одностайно засудила рабовласників-конфедератів, підтримавши північні штати і вітаючи їхню перемогу. Засуджено було не тільки рабовласництво, а й економічний лад, і суспільні структури, побудовані на рабовласництві, а також весь спосіб життя і мораль південної плантаторської аристократії, що суперечили демократичним засадам, запровадженим Північчю.

За повоєнні роки відбулися значні зрушення і на самому Півдні, він втратив свою феодально-патріархальну замкненість і ступив на шлях загальноамериканського, тобто капіталістичного, розвитку. Трагедія Громадянської війни надовго стала своєрідним фокусом у свідомості південців і їхній культурі. Переосмислення власного минулого стало необхідністю. Воно відбулося вже в XX сторіччі.

У 20—30-і роки в суспільно-культурному середовищі Америки зародився так званий Південний Ренесанс. Група південних інтелектуалів — «аграріїв», авторів журналу «Втікач», заявила про необхідність збереження кращих гуманістичних і культурних традицій Півдня, які допомагали б протистояти омасовленню, обездушенню, знелюдненню суспільства, що зростало на